На підстанції ШМД Красилова три бригади обслуговують 96 населених пунктів. Дві з них базуються в райцентрі, а третя — в Антонінах, за 30 кілометрів.
Першим зустрічаю 33-річного фельдшера Ярослава Ясінського. До закінчення його добового чергування — пів години. Щойно повернувся зі села Скаржинці. Транспортував у психіатричну лікарню хворого, перед тим виїжджали на ДТП до Антонін. На жаль, водій не вижив. Ярослав чистить валізу від бруду та крові. Під час чергування довелося рятувати чоловіка із віддаленого села. На нього впало дерево, була кровотеча.
Настає нова зміна — диспетчер, два фельдшери, два водії. Мене “прикріпили” до екіпажу Анатолія Кондратюка, медика з 35-річним стажем. Пояснили: “У нього новий реанімобіль, бо в старенькому УАЗі не витримаєте”. “Новий? — усміхається парамедик Микола Царук, водій із 38-річним стажем. — За п’ять років має 236 тисяч кілометрів пробігу! Наші машини на ходу цілодобово. Ремонтуємо в коротких проміжках між викликами. Бо ж по місту до пацієнта маємо доїхати за 10, а в село — за 20 хвилин. Та є такі населені пункти, куди дорога займає до 40 хвилин. По ямах та вибоїнах навіть при великому бажанні швидше не поїдеш”.
Перший виклик — у приміські Яворівці. Уточнюють, що в село слід заїжджати “з боку колгоспу”.
“У селі вказівників вулиць не знайдете, номери є не на всіх будинках, — каже Анатолій Кондратюк. — Тому уточнюємо орієнтири: магазин, школа, церква, автобусна зупинка. А вже на місці запитуємо людей, як доїхати до пацієнта. Вночі просимо, щоби біля будинку увімкнули світло”. На дорозі нас чекає онук хворої. У бабусі стався серцевий напад. Фельдшер розпитує, чим лікувалася, уважно оглядає її, вимірює тиск, пульс, за допомогою глюкометра рівень цукру в крові, підключає переносний кардіограф. Рішення — негайно госпіталізувати, бо в жінки цілий букет хвороб, і в домашніх умовах з ними аж ніяк не впоратися.
Після госпіталізації пацієнтки повертаємося на підстанцію. Знайомлюся з диспетчеркою. Старша фельдшерка Марія Шматлай на “швидкій” працює понад чотири десятки років. Раніше виїжджала на виклики, тепер чергує на “лінії” і виконує обов’язки завідувачки підстанції.
“За добу буває до 30 і більше викликів”, — каже. Розповідає про телефонного “терориста”, що декілька місяців по три-чотири години регулярно дзвонив і мовчав у слухавку або розповідав непристойні речі. Викликала поліцію. Та правоохоронці розводили руками, мовляв, ні матеріальної, ні фізичної шкоди нікому не завдано, то й не має підстав відкривати кримінальне провадження. Хоча чоловіка можна було притягнути до відповідальності за хуліганство.
“А інколи телефонують, щоб проконсультуватися, як дитині збити температуру або літній людині втамувати біль голови”, — розповідає вона. Нашу розмову перериває дзвінок телефона. “Я вагітна на восьмому місяці, — каже жінка. — Гінеколог заборонив займатися сексом. А в інтернеті пишуть, що можна. Що мені робити?”
“Прислухатися до порад свого гінеколога”, — відповідає пані Марія. Невдоволена порадою диспетчерки жінка кидає слухавку.
Диспетчерка Марія Шматлай каже, що головне — правильно бригаду зорієнтувати на виклик.
“Літній жінці дуже зле, починає задихатися”, — фіксуємо черговий виклик. І рушаємо. Приїжджаємо на вузеньку вуличку. За сотню метрів до будинку пацієнтки на дорозі припарковані два автомобілі. Водій сигналить, бо не може проїхати. А інші водії продовжують розмову. Ще й обурюються: чого турбуєш? Лише після того, як Микола Царук пояснює, що реанімобіль має більші габарити, забирають транспорт із проїжджої частини. Після огляду пацієнтки фельдшер вирішує її госпіталізувати. Бабуся вагою понад півтора центнера ледве сидить на стільці й навіть не може рухатися. Виносимо її з хати на брезентових ношах. Нас троє, ще троє родичів допомагають.
Щойно повертаємося — дзвінок. Чоловік із села Веселівка благає про допомогу: “Брат упав із дерева й порізався бензопилкою”. Цього разу на виклик виїжджаю з екіпажем у складі фельдшера Олександра Папірного та водія Василя Козака. У старенькому УАЗі некомфортно. Навіть на асфальті відчувається кожна
ямка. А що вже казати про посипані щебенем або грунтові з вибоїнами сільські дороги. Чоловік, що викликав “швидку”, дав неправильний орієнтир. І ми заїхали в тупик. Довелося повертатися назад. На сухій вузенькій дорозі, котрою вже давно ніхто не їздив, машина буксує і ледь не перевертається. По даху гамселить гілля дерев. “Реанімобіль тут точно не проїде, а в дощову погоду і я не зможу вибратися”, — зауважує Василь Козак. Під деревом лежить 43-річний чоловік. Незважаючи на сильні пориви вітру, він спер драбину на дерево та різав бензопилкою гілки. В якийсь момент не втримався і впав із чотириметрової висоти. Більше півтори години лежав на холодній землі й кликав на допомогу, аж поки не прийшов брат із матір’ю. Чоловік скаржиться, що не відчуває ніг та тіла нижче пояса. Фельдшер підозрює серйозне пошкодження хребта. Веземо потерпілого в лікарню.
О пів на шосту вечора повідомляють про аварію на трасі іля села Пашутинці. Їдемо. Два автомобілі, зіткнувшись у лобову, перетворилися на купи брухту. 31-річний
водій “Ниви” від отриманих травм уже помер. А 32-річна жінка, яка перебувала за кермом “Фольксваген Гольф”, у шоковому стані. Не пам’ятає, звідки й куди їхала. Від госпіталізації категорично відмовляється. “Я медсестра, зі мною все гаразд, — твердить уперто. — Мені снився дуже приємний сон”.
І лише коли приїжджає її батько, погоджується їхати в лікарню. З’ясовується, що в її дитини заболіло горло і підвищилася температура. Мама вирішила поїхати в Хмельницький за таблетками. Водій “Ниви” зненацька вискочив на зустрічну смугу... Від загибелі жінку врятували подушки безпеки. Поки фельдшер спілкується з постраждалою, разом із водієм прямуємо до розбитих машин. Підсвічую ліхтариком, а Микола Царук записує у блокнот номери. Це потрібно для звіту. Слід зазначити час виїзду, час приїзду, кількість кілометрів та інші обставини виклику. Потерпілу в аварії жінку веземо в лікарню. Пів на восьму вечора. На “швидку” телефонує жінка. Благає допомогти забрати з вулиці її 56-річного чоловіка. Він напився і вже три з половиною години спить на стежці.
“Це дружина нашого постійного клієнта, до якого виїжджаємо раз або двічі на тиждень”, — зауважує Анатолій Кондратюк. Фельдшер констатує сильне алкогольне отруєння. Кладемо пацієнта на брезентові ноші і, спотикаючись, темною стежкою несемо пів сотні метрів з горба, а далі — в авто й веземо в лікарню.
“Найменше за чергування нам доводилося виїжджати п’ять разів, — каже пан Кондратюк. — Інколи буває двічі на годину. Наше завдання надати першу невідкладну допомогу. У складних випадках стабілізувати стан пацієнта і лише тоді доправити до медичного закладу. За правилами, до складу бригади мали би входити лікар та два
фельдшері. Але через нестачу кадрів обходимося тим, що фактично є”.
Моє 12-годинне чергування непомітно добігло кінця. А для фельдшерів та диспетчера воно триватиме ще до дев’ятої ранку. Хочу побажати вдалої зміни, та мене різко перебивають — погана прикмета. А вже через декілька хвилин бригада поспішає на новий виклик.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як пережити емоційну катастрофу
