48-літня Богдана Півненко — одна з найвідоміших українських скрипальок. Вона — народна артистка України, а тепер ще й лауреатка Шевченківської премії. Цікаво, що цією престижною відзнакою свого часу був нагороджений і батько музикантки — легендарний художник Іван Марчук...
— Богдано, ви уже відійшли від емоцій, пов’язаних з Національною премією імені Т. Г. Шевченка, чи вони досі нуртують та підживлюють вас?
— І підживлюють, і нуртують. (Усміхається). Спочатку була просто радість, а згодом прийшло усвідомлення, наскільки це справді круто та яка то велика честь. Досі не віриться, що я стала лауреаткою... Знаєте, завжди хотіла, щоб тато мною пишався. Це була досить вагома мотивація. Звідси — затятість у роботі й вимогливість до себе... Тож дуже приємно, що було оцінено мою творчість і загалом те, чим займаюся.
Багато років я пропагую українську музику. Почала ж ще до того, як це стало мейнстримом. Нині інтерес до неї за кордоном зріс, що, безумовно, пов’язано з війною. Нерідко це не просто виступи, а такі собі концерти-лекції. Доводиться робити певний екскурс в історію, щоб публіка зрозуміла контекст — як політичний, так і соціальний, у якому жили й творили наші композитори.
— Торік із ансамблем “Київська камерата” ви грали в Карнегі-холі в Нью-Йорку. Там, здається, теж була суто українська програма?
— Так. Це — Лятошинський, Карабиць, Скорик (куди ж без його “Мелодії”), Станкович, Сильвестров та інші. Участь у концерті взяла Кері-Лінн Вілсон, канадсько-американська диригентка українського походження. (Не секрет, що вона — дружина гендиректора Метрополітен-опера). На її прохання до нас долучилась надзвичайно популярна співачка Джойс ДіДонато — мецо-сопрано №1 у США. Завдяки участі таких зірок вдалося зібрати справжній аншлаг... Ну а найближчий наш закордонний концерт відбудеться у квітні в Берліні, де також представимо музику українських авторів.
— Ви часто виступаєте і в Україні — зокрема в рідному Харкові. Такі концерти сьогодні, мабуть, справжній виклик?
— До певної міри — так. Тому що там спочатку “прилітає”, а потім лунає повітряна тривога. Дуже багато будинків у центрі міста зруйновані.. На мій погляд, певний час після закінчення війни не варто нічого відновлювати. Треба возити туди всіх — аби дивилися, що накоїла Росія. Торік, до речі, ми виступали з іспанським диригентом Роком Фаргесом, який не побоявся приїхати... Цьогоріч же в травні у Харкові заплановано два мої концерти, а ще — у Запоріжжі.
— Який із виступів за останні три роки з тих чи інших причин особливо вам врізався у пам’ять?
— У Чернігові. Здається, це була осінь 2022 року. Нас запросили тоді на відкриття академії сучасної української музики. Довелося довго добиратися, бо мости були розбиті. Місто ж через блекаут потопало в темряві. Знаєте, що мене вразило: на концерт прийшло багато дітей і в кожного на голові був ліхтарик. Їх почепили батьки, щоб ніхто не загубився. А по завершенню ми поспішали на поїзд, щоб вирушити в Іспанію... Це був такий контраст: між побаченим у Чернігові й сонячним Мадридом!
— Певний час після початку повномасштабного вторгнення ви жили за межами України. А коли вирішили повернутися?
— Спочатку ми із сином були в Швейцарії, а потім нас запросили до Англії. Щомісяця я приїздила виступати в Україну, іноді — двічі на місяць. Також відбувались концерти у Європі: Бельгія, Німеччина, Польща... У Швейцарії ще залишались мої учні. Тож я постійно мандрувала від однієї країни до іншої. Довго жити в такому режимі, звичайно, було неможливо. І коли влітку 2023 року Міністерство культури запропонувало мені очолити оркестр “Київська камерата”, я повернулась до Києва, й відтоді працюю. Виїжджаю тепер за кордон разом із колективом. А ось син залишився у Великій Британії.
— А як ваш чоловік ставиться до такої активності дружини?
— Він завжди мене підтримує. Робить відеозаписи виступів (завдяки Олегу на ютубі можна переглянути наші концерти), а також фотографії. Його світлини — надзвичайно вдалі й також “працюють” на мій імідж. Тобто допомагають у просуванні творчості. Втім, мій чоловік знімає не тільки Богдану Півненко. (Усміхається). Завдяки йому записано не одну оперу й балет тих же Скорика й Станковича. Усе це робилося суто на ентузіазмі.
— Богдано, коли щодня ви дивитеся новини, сльоза іноді з’являється у ваших очах чи ви уже наростили “броню”?
— Ну, звичайно, ці всі новини торкають за живе. Не знаю, ким треба бути, щоб тебе не зачіпало. Хоча знаходяться свої ж люди, які працюють нині на агресора. Або закладають вибухівки, або вбивають українців, як це сталося нещодавно в Одесі... І це справді жахливо!
