Вона — одна з найкращих українських ілюстраторок дитячих книжок. Втім декілька років тому й сама дебютувала як письменниця. Її “Дракони, вперед!”, що побачили світ у видавництві “А-ба-ба-га-ла-ма-га”, були визнані “Дитячою книгою року ВВС”...
— Оскільки нам не вдалося поспілкуватися з першого разу, хочу одразу поцікавитись: яким проектом були зайняті ваші думки та руки останнім часом? Якщо це, звичайно, не секрет...
— Так сталося, що саме тепер я потрапила в жорсткий клінч: потрібно працювати над трьома проектами одночасно. По-перше, над тритомником Лесі Ворониної про чарівного слона Гудзика, який вирішили перевидати. По-друге, я маю швидко зробити ілюстрації до своєї повісті “Вогняна казка”...
І, нарешті, найпотужніший задум маю втілити для видавництва Івана Малковича. Працюю над тим уже давно, але за умовами контракту не можу нічого розголошувати. Це справді секрет. (Усміхається). Отже, намагаючись щось встигнути за день за трьома напрямами, до вечора шалено втомлююся.
— Ви були номіновані на цьогорічну премію імені Астрід Ліндгрен, якою відзначають не тільки письменників, але й ілюстраторів. Дуже засмутились, що не перемогли?
— Звісно, кожний ілюстратор дитячої літератури уважно слідкує за усіма престижними відзнаками у своїй галузі. Премія Астрід Ліндгрен із них найбільш шанована, й опинитись серед номінантів на неї — велика честь. Для мене абсолютно зрозуміло, що необхідно для того, аби її отримати. Насамперед — якась інновація, відкриття, видатна поліграфія або потужний проект, що сприятиме розповсюдженню книжкової культури. Отже, якщо зовсім чесно: я дуже вдячна, що мене висунули на цю премію, але... Поки що не вважаю наші видання цілком готовими до конкуренції на світовому рівні. Прикро, але на такі речі треба дивитись реалістично. Проте — ще не вечір!
Поки що не вважаю наші видання цілком готовими до конкуренції на світовому рівні.
— Зате рівно 20 років тому ви здобули Всесвітній кубок марок. Скажіть, ваш роман із філателією ще триває чи вже давно завершився?
— Роман із філателією тривав не надто довго. До створення марок я прилучилася у той руйнівний час, коли старі книжкові видавництва раптом припинили своє існування, а нові ще не виникли. Проте саме тоді потрібні були художники для створення українських марок.
Спочатку цим видом графічного мистецтва захопився мій чоловік — художник Олексій Штанко. Він справді був створений до такої точної й тонкої роботи. Недарма його марки і досі є зразками витонченого мистецтва філателії. Але власне я ніколи не захоплювалася графікою малих форм і до створення марок підходила так само, як і до книжкових ілюстрацій.
Мабуть, такий, не зовсім традиційний, підхід і сприяв успіху. Однак щойно знову з’явилися книжкові видавництва, я одразу повернулася до ілюстрування літератури.
— Коли чоловік (а тепер і син) займається тією ж справою, що й дружина, це спрощує якісь побутово-ситуативні моменти (принаймні не треба пояснювати, що таке дедлайн) чи навпаки?
— Я зростала у родині науковців і з дитинства знала, що є речі набагато важливіші, ніж побут. Ми з моїм майбутнім чоловіком вчилися на одному курсі й ще під час сесій добре засвоїли прийоми подолання напруги в ситуації дедлайну. Існування нашої родини завжди було зорієнтовано на здобуття якоїсь вищої мети. Не варто братися до створення мистецьких творів, якщо не віддаватися цьому цілком. Як то кажуть: “Художник — це не професія, це — спосіб життя”.
Моєму синові було легше вбудуватися у цю систему, адже він ріс серед планшетів, рулонів паперу, пензлів і фарб. Щоправда, ми сподівалися, що син обере якусь більш стабільну й передбачувану професію, але тут, мабуть, спрацювала спадковість...
На жаль, уже майже двадцять років, як з нами немає мого чоловіка, Володиного батька, і його компетентної думки нам і досі дуже не вистачає в нашій сімейній творчій дискусії.
— Катерино Володимирівно, продовжіть, будь ласка, речення: “Як тільки закінчиться пандемія, я обов’язково...”
— Вирушу в мандри. У світі стільки місць, які я маю відвідати! Флоренція, де розквітнув Ренесанс, Сікстинська капела, що в Римі, канали Нідерландів, фіорди Норвегії, архітектура Барселони, музей Прадо у Мадриді, гора Конмейкн Рейн в Ірландії, схилами котрої у наш світ зійшли ельфи, і ще, і ще... А потім я повернуся до Києва і писатиму, писатиму, писатиму, і малюватиму, малюватиму, малюватиму!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з письменником Андрієм Любкою
