Моя співрозмовниця — лауреатка Шевченківської премії. У доробку Любові Голоти — збірки поезії, публіцистика, романи, твори для найменших. Її чоловік теж людина творча — поет Павло Мовчан. Улітку він відсвяткував поважний ювілей, а тепер і його половинка…
— Любове Василівно, 31 грудня у вас — день народження. Цього разу — красива дата. З якими емоціями ви ставитесь до неї?
— Так, в останній день року мені виповниться 75. Якщо згадати старі пісні, то виходить, що три четверті шляху я вже пройшла. Не всім випадає це зробити. Не знаю, що там попереду, але з тим, що є, я впоралася. Мене не тиснуть ті роки. (Усміхається). І нині я думаю про те, що багато з того, про що мріялося, не зроблено. Бо була недостатньо працьовита...
— Одну з перших ваших збірок, здається, рецензувала Ліна Костенко?
— “Горицвіт”, так. Редактори надіслали їй мій рукопис не без надії, що Ліна Василівна його “заріже”. Або не захоче рецензувати, або дуже довго триматиме. Але я отримала просто геніальну рецензію — на 17 сторінках. Це не значить, що вона складалася з компліментів та якихось багатообіцяючих речень. Але це була така рецензія, яка поставила мені мізки на місце. Тому я безмежно вдячна.
Принагідно хочу сказати, що Ліна Костенко — це та поетка, та письменниця, яка просто як... люстра в українській літературі. Вона — над усіма. Світло її — згори. Хто б там і що знизу не патякав, не намагався її розвінчати, розказати про своє розчарування. Від божого таланту вона має все: епічний дар, гострий філософський розум, а ще — вона безмежно красивий лірик.
— А як часто сьогодні у вас з’являється бажання щось написати?
— Нарешті я віддала у видавництво рукопис поетичної збірки. Вона вийде якщо не цьогоріч, то на початку наступного року. Це буде перша книжка, яку я написала відповідно до амплітуди своїх емоцій та розуміння світу. Це те, що я вже зробила. А тепер працюю над прозою — повістю “Тіра”, яку давно розпочала... Спочатку творчий процес загальмувала пандемія, а потім — повномасштабне вторгнення.
— Ваш рідний Кривий Ріг щодня у стрічці новин…
— Так, його весь час бомбардують. Причому рашисти атакують не тільки промислові та інфраструктурні об’єкти, а й житлові райони. Залишаючи людей без світла, води, тепла. Це все дуже важко. (Зітхає). Знаєте, Кривий Ріг — вражаюче місто! Мабуть, усім відомо, що воно має найдовшу протяжність у Європі — 126 кілометрів... І зрозуміло, що все це зруйнувати для Росії дуже заманливо.
— Щоночі повітряні тривоги лунають і в столиці. Ви вже адаптувалися до регулярних сирен?
— Адаптувалася. У Києві від нас до найближчої станції метро — майже кілометр. Поки я у свої майже 75 добіжу, все закінчиться. Або добре, або погано. Тому спокійно сплю у своєму ліжку, а коли вже дуже близько бахкає, йду між двох стін. Коли ж ми з чоловіком за містом, то там сигналу тривоги не чути. Тільки вже вибухи.
Донедавна ми мали собаку, яка своїм гавкотом давала знати про небезпеку й намагалась загнати нас у підвал. Проте в листопаді її не стало. (Зітхає). Знаєте, вона мене багато чого навчила. І взагалі, ми недооцінюємо цих істот. Вони “розширюють” наші серця. До добра, до любові, до тонкого відчуття світу й світу тонкого в тому числі. Я зараз буду плакати...
— Деякі жінки рятуються від стресів, займаючись кулінарією. Кажуть, ви любите готувати страви з риби?
— Зовсім недавно “спіймала” на базарі коропа й приготувала так, як я вмію. Мій же батько був рибалка й навчив мене, як смажити рибу, як запікати, як варити юшку. Щоправда, останнім часом я частіше готую борщ. Роблю його повільно: дрібненько й красиво все нарізаю. (Усміхається). Також намагаюсь щось пекти, але це цілком залежить від мого настрою... Чоловік каже, що смачно.
— До речі, за роки вашого шлюбу хто кого більше змінив: ви — Павла Михайловича, чи він — вас?
— Мабуть, секрет нашого союзу в тому, що ми не змінювали одне одного. А приймаємо такими, якими є. Принаймні я. Звичайно, Павло змінюється — сам собою. І я за цим спостерігаю. Щось мені подобається, щось ні. Не скажу, шо досі бачу німб над головою свого коханого чоловіка. Але мені з ним цікаво, повірте, він такий — один. Дуже любить розказувати мені, як і що має бути, але знає, що я все одно зроблю по-своєму. (Усміхається).
— Що в наш драматичний час живить ваш оптимізм?
— Віра, надія, любов. Що ще може живити сьогодні українців? За свої майже 75 років я бачила чимало... Сподіваюсь, що й до Перемоги доживу!
