Свого часу він часто знімався у серіалах. Можна згадати хоча б “Злочин з багатьма невідомими”, “Украдене щастя”, “П’ять хвилин до метро”. Нині ж, в основному, грає у рідному театрі. Тут, до речі, роблять великий ремонт: від вестибюля до гримерок...
— Я тепер у приймах в Остапа Ступки, — з усмішкою каже “Експресу” Олексій Богданович. — У моїй же гримерці тривають роботи. Коли все завершиться — хтозна, адже, як мовиться, ремонт не можна закінчити, його можна тільки призупинити. (Сміється). У попередні роки наш театр частково оновлювали, наприклад, перестеляли підлогу на сцені після пожежі, але такого великого ремонту, особливо закулісся, не було доволі давно. Принаймні я не пригадую.
— У Національний театр імені Франка ви прийшли рівно сорок років тому. Якщо порівнювати вас — 21-літнього й нинішнього, 61-річного — наскільки ви змінилися?
— Безперечно, акторство загартовує. Це професія, у якій ніхто не хоче бути другим. Тільки — першим. Тому так багато заздрості, нехорошої енергії, різних пліток, негативних моментів... Знаєте, коли я був молодий, кожне слово, зронене на мою адресу, мене зачіпало. Я потім міг не спати, думаючи, чому людина це сказала. Тобто займався самоїдством. Тепер же навчився давати собі з тим раду... Так би мовити, став не такий вразливий.
Людина — істота надзвичайно слабка. Замість того, щоб концентрувати увагу на внутрішніх проблемах, вона їх переносить назовні — на осіб, що довкола неї. Так легше — бачити проблеми в комусь іншому, а не в собі. Однак я, коли щось стається, підходжу до дзеркала й кажу: “Це все ти! Значить, ти неправильно поводився, сказав щось зайве або, навпаки, промовчав...” У мене теж не все й не завжди вдається. Інакше я був би найщасливішою людиною.
— Кажуть, ви багато років знайомі з “українською актрисою №1” Адою Роговцевою?
— Так, вона була нашим педагогом у театральному інституті. Крім того, ми земляки: Ада Миколаївна теж із Сумщини... Виявилося, що колись вона була закохана в хлопчика, на якого я схожий. (Усміхається). Тому ставилася до мене дуже ніжно й тепло. А коли одного разу приїхала на творчі зустрічі до рідного Глухова, завітала до нашого дому на обід... Не можу сказати, що ми часто спілкуємося, але підтримуємо добрі стосунки. До речі, у фільмі “Казка старого мельника” вона зіграла мою маму. Наразі це остання моя роль у кіно.
— Ви як член клубу “шістдесятників” маєте можливість під час війни виїздити за кордон. Протягом останнього року десь були чи не полишали України?
— Так, я виїздив до Іспанії. Проте не відпочивати, а провідати похресника, якого давно не бачив. Хлопчикові — сім років, і він мене так слізно просив! Тож улітку, на його день народження, я дотримав обіцянки приїхати. Правда, дорога була надзвичайно важка. Ніколи не міг подумати, що автобус може стояти на кордоні 11 годин. Це було просто якесь божевілля: спека, жінки з малими дітьми, плач... Звичайно, я спізнився на літак з Варшави. Довелося брати новий квиток. Ну то таке — дрібні побутові проблеми. (Сміється).
— Київ фактично щоночі атакують вороги. Ви уже адаптувалися до повітряних тривог?
— Я певною мірою фаталіст. (Усміхається). Як казала моя бабуся: “Ой, синочку, якщо тобі суджено втопитися, ти втопишся у ложці води”. Мабуть, це справило на мене таке враження у дитинстві, що я десь підсвідомо для себе вирішив: від долі не втечеш. Боятися сьогодні немає сенсу. Ти нічого не зміниш. А страх, він паралізує тебе, перетворює на якусь боягузливу тваринку.
Повірте, я не викаблучуюся перед вами. Чесно вам кажу: я не боюсь. У мене справді немає страху. Може, тому що я вже трохи пожив на білому світі. Тож сприймаю ці тривоги уже як таку собі рутину. (Після паузи додає). Я ні в якому разі не спонукаю людей ставитися до нинішньої ситуації так, як ставлюся я. Боже збав! Треба берегти себе й дбати про безпеку... Нехай той фаталізм буде моєю поганою звичкою. От. Але я з нею не борюсь.
— Олексію Володимировичу, як би ви речення продовжили: “Ніколи не пробачу Росії...”?
— Нічого не пробачу! Ви знаєте, я останнім часом ходжу в одну з київських лікарень (маю певні проблеми) й щоразу бачу там хлопців — молодих та красивих — без рук, ніг, очей... Коли чуєш про такі речі у новинах, це одне, а коли стикаєшся у реальності, зовсім інше... Це така трагедія, яку пробачити не можна. Буде великою ганьбою, якщо українці вибачать російським виродкам те, що вони накоїли й коять на нашій землі. Це справжні варвари!
