Валерій Харчишин і його музиканти нещодавно повернулися з-за кордону. Цього разу хлопці гастролювали у Великій Британії та Ірландії. Додому ж прибули не з пустими руками...
— Скажіть, який з концертів пройшов із найвищим градусом: у Дубліні, Глазго, Манчестері чи Лондоні?
— Зазвичай запам’ятовується перший і останній концерти. Та цього разу все було настільки щільно (ми змінювали країни, міста, майданчики), що просто збилося докупи. Створилося враження, що це один великий чотириденний концерт. (Усміхається). Найбільше глядачів прийшло, звичайно, у столицях — Дубліні та Лондоні. Глазго і Манчестер, відповідно, менші міста й там менше було українців.
— На афіші вказувалося, що 20% коштів підуть на “допомогу Україні”. Можете конкретизувати?
— Під час минулорічного туру, що проходив у США, Канаді, Німеччині та Польщі, ми збирали гроші на дрони, а цього разу — на катер для Головного управління розвідки Міністерства оборони. Мета серйозна й амбітна — 12 мільйонів гривень. Втім, не тільки “Друга ріка” причетна до цього збору, а й наші колеги — наприклад, “Антитіла”. Сподіваюсь, ще якісь колективи допоможуть і ми зберемо потрібну суму. Принаймні за чотири концерти в Британії та Ірландії ми вже маємо понад мільйон.
— Ви згадали про дрони. Якщо не секрет, скільки “пташок” уже передали ЗСУ?
— 350, а до кінця літа хочемо передати ще 300. Тобто загалом буде 650. Ми не декларували таку цифру, але... Зберемо більше, ніж планували, адже дронів забагато не буває. Їх завжди не вистачає, тому не припинятимемо активність до кінця війни... Ми на цьому не піаримося, а лише звітуємо перед суспільством.
— “Друга ріка” виступає не тільки за кордоном, але й удома. Ви мали концерти, зокрема, в Харкові та Одесі. Через повітряні тривоги не доводилося зупиняти виступи?
— Ні. Якщо в Одесі концерт проходив у театрі, то у Харкові — в клубі, що в підвальному приміщенні. В останньому випадку навіть якби пролунала сирена, ми продовжували б грати, адже всі й так перебували в укритті. А взагалі, за весь час нам не доводилося переривати виступи. Не тому, що ми такі безстрашні, а тому що нам щастило. І тільки у рідному місті — маю на увазі в Житомирі — на екваторі концерту оголосили тривогу і ми змушені були зупинитися. Вперше за роки війни.
— Торік бачив відео про те, як ви розпочали відновлення свого будинку біля Гостомеля, який знищили окупанти. На якій стадії робота?
— За 32 дні ми встигли звести те, що планували: стіни, фасад (не фінішний, а захисний), вікна, дах і навіть якісь комунікації. Але потім почалися проблеми, бо не вистачає будівельників. Ну немає сьогодні чоловічої сили! А ще — виникли труднощі з фінансуванням. Зрештою, я був зайнятий на концертах... Тому оздоблювальні роботи ми переносили та завершили тільки нещодавно. До речі, ваш дзвінок застав мене на будівництві.
— Наприкінці травня ви відсвяткували 50-ліття. Які емоції у вас викликав ювілей?
— Я вважаю, що є тільки сьогодні. А ось минулого немає (ми ж не можемо у нього повернутися) і майбутнього немає (ми не можемо у нього зазирнути). Тому, відповідно, для мене віку не існує. Є життя. І поки ти живеш, можливо все. (Усміхається). Відтак не варто стежити за роками. Треба перейматися іншим — тим, що ти зробив нині, й тим, що збираєшся зробити завтра.
— А нове кохання Валерій Харчишин ще не зустрів? Ви ж тепер холостяк...
— Я розумію, можливо, комусь цікаво, але не хотілось би, щоб це було суспільним надбанням. Незалежно від того, зустрів я чи не зустрів нове кохання. Це — моє! Я занадто відвертий у своїх піснях, аби ділитися ще й особистим.
— До речі, про пісні. Під час гастролей за кордоном (там, де атмосфера спокійніша, ніж удома) рука не тягнулась до блокнота?
— Скажу вам по секрету: спокій — такий собі натхненник. Тому... Ні, нічого нового я поки що не написав. Але є бажання і, слава Богу, з’являється час. Ми провели так звану ревізію або аудит (усміхається) наших демозаписів — майбутніх творів, які мали створити, але ковід чи війна завадили. На щастя, тепер є можливість продовжити роботу і, сподіваюсь, завершити її. Тож нові пісні будуть!
