...Ну ось і сталося те, про що мріяло не одне покоління українських митців: найпрестижнішу кінонагороду світу отримав наш фільм! Не режисер чи актриса, чиє родинне коріння в Україні (зазвичай західній), а сучасні вітчизняні документалісти. Це — Мстислав Чернов і Євген Малолєтка. Саме їм вдалося проламати голлівудський “мур”.
Слід зазначити, що й до того наші кінематографісти намагались здобути “Оскара”. Наприклад, у 2015 році до короткого списку потрапив фільм, також документальний, “Зима у вогні”. На жаль, стрічка про Євромайдан програла у фіналі. Як й інша — спільний проект кількох країн “Будинок зі скалок”, що номінувався торік. Тоді дорогу картині про життя дітей у прифронтовій зоні перейшов “Навальний”. На щастя, цього разу всі пазли склалися і на сцену за “Оскаром” вийшла команда “20 днів у Маріуполі”.
“Мабуть, я буду першим режисером, який скаже тут: я хотів би, щоб цього фільму не було, — заявив, тримаючи в руці нагороду, Мстислав Чернов. — Я хотів би, щоб Росія ніколи не нападала на Україну, ніколи не окупувала наші міста. Я б віддав цю нагороду за те, щоб Росія не вбивала моїх земляків, звільнила всіх українських військових і цивільних, які зараз у в’язницях. Але я не можу змінити минуле. Однак усі ми можемо зробити так, що правда переважить. І люди Маріуполя та інші, які віддали своє життя, ніколи не будуть забуті. Тому що кінематограф формує спогади, а спогади формують історію. Дякую вам усім... Слава Україні!”
Зал зустрів ці слова оплесками. Хоч промова українця виявилась і довша, ніж це буває зазвичай у лауреатів, та й зміст трохи “отвережував” голлівудських зірок і повертав до реальності. Тієї, що панує за десять тисяч кілометрів від Лос-Анджелеса. І про яку більшість американців (що вже казати про селебритіс) згадують, лише вмикаючи увечері випуск новин на CNN чи NBS...
Шлях до “Оскара” для Мстислава Чернова та Євгена Малолєтки був довгим. І в прямому сенсі цього слова, і в переносному. Розпочався ж відлік із чорної дати у календарі — 24 лютого 2022 року. Того дня, точніше ночі, вони приїхали у Маріуполь — знімати для агенції “Асошіейтед Прес” початок повномасштабного вторгнення Росії. Тоді й подумати не могли, свідками якого жаху стануть і скільки горя зафіксують їхні камери.
Обстріл пологового будинку (ті моторошні кадри обійшли перші сторінки провідних зарубіжних видань), трупи в чорних пакетах, які скидають у величезний рів, обвуглені коробки будинків, діти, котрі, ніби молитву, промовляють фразу “я не хочу помирати”, вибухи, сирени й сльози, сльози, сльози. На очах матерів, дружин, бабусь... Напевно, багатьох із них уже й серед живих немає. І все, що залишилось, це кадри фільму.
Мстислав і Євген розповідали потім у різних інтерв’ю, що їм постійно доводилось змінювати дислокації. То ночувати в готелі, то на орендованій квартирі, то в підвалах разом із людьми й т. д. Коли залишились без авто, не раз на поміч приходила поліція. У лікарні переодягались у білі халати, щоб окупанти не вирахували їх і не затримали... Про те, як знімали цей фільм, можна було би зробити окремий фільм. І його тривалість була б, напевно, не 1 година 35 хвилин.
Майбутні лауреати “Оскара” провели в Маріуполі рівно двадцять днів. Вирішили полишити місто, коли на них стали полювати окупанти, і сподіватись на допомогу наших правоохоронців, які одного разу вже евакуйовували їх з оточеного ворогом мікрорайону, не доводилось. Свою машину втратили під обстрілами, тому виїздили з однією сім’єю. Головне було — зберегти відзнятий матеріал. Щоб розказати правду світові. І це їм вдалося...
“Цей фільм треба показати Папі Римському, — каже “Експресу” Євген Нищук, голова Комітету з національної премії України імені Т. Шевченка. — Щоб ніхто й ніколи більше не дозволяв собі говорити, що треба підняти якийсь білий прапор чи ще там щось...”
А почалась тріумфальна хода української стрічки минулого року на фестивалі у Санденсі (США), де вона отримала Приз глядацьких симпатій. Потім були більш чи менш значущі нагороди у Данії, Новій Зеландії, ФРН, Голландії, Великій Британії... І ось тепер — золота статуетка Американської кіноакадемії.
“Оскар” — перший у нашій історії — це величезна перемога України, — каже “Експресу” Андрій Халпахчі, гендиректор фестивалю “Молодість”. — Це справді прорив для українського кінематографа. Інша річ, що він пов’язаний з війною, яку переживає нині наша країна. Власне, режисер влучно сказав, що хотів би не знімати такий фільм, оскільки, на жаль, йдеться про реальні події...”
А як колеги по цеху зустріли суперновину з-за океану? Я зателефонував до Мирослава Слабошпицького, переможця багатьох міжнародних кінофестивалів. “Це абсолютно видатний фільм, і не лише з художньої точки зору, — ділиться киянин. — У Маріуполі, як відомо, загинув не один журналіст, фотограф, режисер. Чи варто казати, що на їх місці могла опинитися й команда “20 днів у Маріуполі”. Тому те, що вони зробили, це свого роду подвиг, вчинок, що виходить за межі мистецтва. Це більше, ніж просто кіно!”
