Четверо журналістів газети “Експрес” відправилися у села в різних куточках України, аби дослідити життя там. Господарка, ставлення до влади, релігія та забава — на такі теми ми розмовляли з місцевими мешканцями. Забіжимо наперед: побачене та почуте нас вражало, дивувало, веселило, засмучувало, шокувало... Усіма фактами та емоціями ми ділитимемося з вами, дорогі читачі, на сторінках “Експресу”.
Перша зупинка — село Боровиця на Черкащині, розташоване на березі Дніпра.
“Воно у нас, як і в усій Україні, нікому не нужне, то й не розвивається. А так, тліє”, — так про сільське господарство кажуть у Боровиці — селі на Черкащині, що розкинулось на березі Дніпра. “Люди й мусять якось викручуватися, шось придумувати, шоб лишню копійку заробить для сім’ї”, — розповідає 46-річний Олег Чабан, місцевий господар. Він разом з дружиною саме вантажить яблука до авта: “Зібрали перший
урожай, їдемо в Чигирин — продавать”.
Торгівлею фруктами та овочами сім’я Чабанів займається три роки. Кажуть, це єдине можливе джерело заробітку для них.
Худобу не вирощують ось уже 5 років, бо стало невигідно, половину землі (3 гектари) віддали фермерам в оренду, а все інше частково засадили грушами та яблуньками, а частково — овочами (капустою, картоплею, морквою...).
“Якшо бачим, шо, наприклад, яблук і грушок лишається дуже багато, то здаємо їх підприємцям, які приїжджають до нас фурами. Або міняєм фрукти на крупи, олію, цукор, консерви, або ж продаємо за гроші — як з ким домовимося, — каже пан Олег. — Кожного року ціна різна. Часом можемо продати за 15 гривень за кілограм, а часом лише за 5 беруть. Залежить від спросу”.
Пан Олег киває мені — йому вже час їхати. Вантажить останній ящик в авто та сідає за кермо.
Я ж іду Боровицею далі. Повертаю на мощену дорогу і, не поспішаючи, роздивляюся довкола. Біля кожної оселі зауважую сади з фруктовими деревцями, пофарбованими вапном.
За одним із парканів помічаю дідуся. Він стоїть на драбині й дбайливо зриває груші, складаючи їх у відро. На подвір’ї його дружина пере одяг у балії. “Доброго дня!” — вітаюся. “Доброго!” — відповідає, відриваючись від праці, жінка. Це — 81-річна Ганна Федьків.
“Я колись була господиньою доброю, — каже вона. — Мала три корови, свині тримала, кролі, гуси, качки, кури. А зара лиш кури й лишилися, отакево. Бо сил уже нема”.
Худобу в селі нині майже не тримають. “То хіба кому-то нужно? Молоко приймають за безцінь. Тому в селі є лиш пару людей таких, шо тримають дві-три корови або кози, аби молоко продавать осьо мені, осьо Свєті (киває на сусідку. — Авт.), таким пенсіонерам, як ми...”
“А як же ви живете? На одну пенсію?” — запитую.
“А ми з сусідами моїми домовилися про те, шо якшо ті їдуть продавать яблука, то беруть моїх пару ящиків, або якшо везуть продавати прєдпрініматєлям, то тоже наше беруть. А потім гроші віддають, або продукти, які я заказала в них купити, — каже пані Ганна. — А так, то да, приходиться на пенсію якось виживать”.
А ми з сусідами моїми домовилися про те, шо якшо ті їдуть продавать яблука, то беруть моїх пару ящиків, або якшо везуть продавати прєдпрініматєлям, то тоже наше беруть.
Із воріт виходить сусідка пані Ганни, 71-річна Світлана Мирна. Жінка розповідає, що вирощують господарі в селі.
“Сієм всіляке. Пшеницю (озиму тоже), кокорузу, бульбака. Хто більше господарство має, той сіє жито, вівсо, цукровий і кормовий буряк, — каже. — То всьо залежить від того, як багато землі й людей, які можуть ходить за нею. От бульбак, наприклад, цього року можна садити в середині березня, а наступного лиш до кінця квітня. То ж не коли захотів робиться, за тим тре дивиться!”
З овочів у селі вирощують помідори, огірки, капусту, моркву, червоний буряк, квасолю. “Потім то консервуємо на зиму — і в льох. Всьо, як у людей!” — каже пані Світлана.
Що ж, господині йдуть далі хазяйнувати, а я — дізнаватись більше про сільське господарство Боровиці.
На перехресті доріг зауважую подвір’я з великим синім трактором та різноманітним додатковим знаряддям до нього. Поряд — господар. До мене 50-річний пан Сергій Іваськів спершу поставився з недовірою. Погодився поговорити тільки після докладного вивчення прескарти. “Отже так. Я маю шість гектарів городу для себе. Стільки ж здав в оренду фермеру. Обробляю поля сам, з отаким красавцем (кладе руку на колесо трактора). Худоби не маю і ніколи не мав, а все, що вирощую і не з’їдаю, продаю”, — відрапортував газда.
Вирощує Сергій Іваськів і яблука та груші. “Як добре вродять, то так хорошо на ринку йдуть! А як погано —
то на сік прєдпрініматєлям здаю, — каже він. — Тут усі тримають садочки, ви певно бачили, як йшли сюда...”
Господарі Боровиці кажуть, що земля тут — дуже родюча. “Всьо росте, як на дрощах (дріжджах. — Авт.), але ж нема поваги від держави до моєї роботи й вообще — селянства! — обурюється пан Сергій. — У селі роботи нема, а можна ж було якось зробить так, щоб молодь не виїжджала, працювала тут, на себе, на село. Купа хатів стоять пустками. Поля заростають деревами. Аж смуток бере!”
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як "Укрзалізниця" продала людям квитки у вагони, яких не було
