170-річна батьківська хата Петра Краснопольського стоїть на пагорбі, звідки добре видно річку Південний Буг. На подвір’ї — сінник, гора сухих гілок, бігають кішка, дві собаки, гуси та кури. У сараї — свиня та корова. Ось таке господарство має єдиний житель села Гулі, з якого до Вінниці — 90 км бездоріжжя.
Господар зустрічає мене на подвір’ї. На вигляд і не скажеш, що йому 79. Своїм селом пан Петро неабияк пишається. Каже, свою назву воно отримало через ватажка селянського руху на Поділлі — Устима Кармалюка, який любив сюди навідуватись на “гульки” до дівчат. За легендою, в одній зі скель коло річки навіть збереглось його сідло, але дійти туди можна лише в суху погоду.
“Наше село було дуже мальовничим, на 105 дворів, працював клуб та початкова школа. Першим ударом стала Друга світова. Тоді з нашої громади полягло 800 чоловік, поховали їх у чотирьох могилах, а мій дід у знак скорботи дубового хреста встановив, який досі зберігся, — розповідає пан Петро. — Ледь оговтались від горя, як давай примусово виселяти наших селян в Одеську область, щоб допомагали там відновлювати господарство. Батька мого забрали, дядьків, а маму залишили, бо нас було шестеро малих дітей”.
Після цього залишилося у Гулях приблизно 20 людей, назад з чужини вже ніхто не повернувся. “А 13 років тому пішло з життя останнє подружжя пенсіонерів у нашому селі. Відтоді я тут сам, — каже пан Петро. — Іноді по два місяці вдома сиджу. Проте це мені не страшно, бо в банках завжди є сало, у льоху — картопля. Рятує годувальниця корівка. Щодня готую кашу з молоком, вмію відігріти сир, зробити масло та зібрати сметану. Газу нема, а щоб заправити балон, треба їхати 50 км. То назбирав гілляк й потрохи рубаю. Єдина проблема, що криниця далеко від хати”.
Надокучають пану Петру і злодюжки. “Не раз мисливці за металом знімали електродроти, залишали мене без світла, — каже він. — А з пасовища якось украли мого коня, якого я змалечку виростив. У поліцію звертався — але марна справа, приїхали, посміялись і все”.
Петро Краснопольський каже, що вже давно розлучений. Старша дочка живе в Києві, дві молодші — у сусідніх Думенках. Спілкується з ними по мобільному телефону. На питання, коли востаннє був у лікарні — сміється. Каже, що не хворіє. А в разі застуди лікується часником та гарячим чаєм. Раз на місяць дідусь навідується за 6 км на велосипеді до магазину, аби придбати необхідні продукти.
Зізнається: діти не раз кликали його до себе, але він постійно відмовляється. Каже: “Я люблю своє село”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, які ексклюзивні подробиці свого лікування розповідає чоловік, в якого виявили коронавірус
