Він народився і виріс у Червонограді (віднедавна — Шептицькому), що на Львівщині. Після школи навчався у ліцеї, потім працював на меблевому комбінаті. У 2020 році була строкова служба, яку проходив у 184-му навчальному центрі Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Зрештою Олег Козира вирішив підписати контракт із ЗСУ, хоч досі в його родині військових не було.
“На другий день повномасштабного вторгнення наша артбатарея, де я був водієм “Града”, вже стояла біля столиці. Ми брали участь у боях за Київську область”, — розповідає солдат.
У вересні 2022-го Олег побрався з коханою Анастасією. “А торік 18 жовтня у нас народилась донечка, я був присутній на пологах, — з усмішкою ділиться воїн. — Назвали її Вікторією, охрестили. І я повернувся на службу. Невдовзі опинився на Бахмутському напрямку. Ситуація була важкою, піхота зазнала значних втрат, тож багато хто з нашого підрозділу поповнив її ряди, зокрема і я. Поблизу села Іванівське відбивали ворожі атаки, росіяни гатили по нас майже безупинно з мінометів й атакували дронами”.
У травні цього року Олега перевели в 67-му окрему механізовану бригаду, він став піхотинцем, узяв собі позивний “Козир”. Разом із побратимами потрапив на Лиманський напрямок. “На світанку 25 червня ми зайшли на позицію у районі населеного пункту Терни. Спершу спостерігали певний рух з боку ворога, потім було затишшя”, — пригадує боєць. А після обіду поряд із бліндажем наших піхотинців несподівано пролунало російською: “Сваі, запускайтє”. Швидше за все, окупанти дістались до їхньої позиції в обхід. “Ми завжди знаємо, коли підходять справді свої, тож одразу почали кидати в противника гранати й відстрілюватись, — каже Олег Козира. — У бліндажі нас було четверо, ми їх чули, але не бачили й не знали кількості. Вели ближній стрілковий бій з окупантами на відстані кількох метрів. Я готувався до найгіршого, адже росіяни могли пробитись у бліндаж і розстріляти нас на місці. Подумки прощався з життям і згадував маленьку донечку. Дуже мало часу був із Вікторією, тож понад усе знову хотів її побачити”.
Воїнам вдалось відбити штурм. Але несподівано ворожий дрон скинув на них гранату. Усі четверо бійців зазнали поранень. “Козиру” осколки потрапили в ноги та праву руку. “Я був у шоковому стані, спершу побачив дірки на формі. Тоді зрозумів, що поранений, але кровотечі не було, — згадує піхотинець. — Командир по рації нас підтримував, контролював відхід. Прийшли хлопці й допомогли вийти на дальню позицію, де ми пробули до ранку. А тоді рушили до точки евакуації — до неї було приблизно два кілометри. Я йшов, спираючись на двох побратимів”.
Дорогою до лиманського госпіталю Олег Козира зателефонував дружині: “Я — легкий 300. Все добре”. Там воїну зробили першу операцію, під час якої видалили з кінцівок безліч осколків. “Хотіла одразу ж приїхати разом із донькою, — ділиться Анастасія. — Але Олег наполіг, аби ми лишались удома”. А воїн пояснює: тоді надворі стояла сильна спека, тож він не хотів, аби його найрідніші їхали через усю країну за таких умов. Маму, яка живе за кордоном, Олег також відмовив приїжджати.
Надалі воїну надавали допомогу в Слов’янську та місті Барвінкове, що на Харківщині. Другу операцію провели у Лозовій. Металевих осколків не залишилось. А неметалеві на рентгені виявити неможливо. Згодом Олегові Козирі дали відпустку й для проходження реабілітації він поїхав додому. “Ми весь час були на зв’язку. Я відчувала, що Олег приїде, хоч він про це не попереджав, — розказує 20-річна Анастасія. — Наприкінці липня чоловік зробив сюрприз, несподівано зайшовши додому, ще й з лялькою у руках. Ми з донечкою кинулись його обіймати”. Дізнавшись радісну новину, прийшов батько Олега, який живе неподалік, а згодом приїхала й мама.
Оскільки ліва стопа воїна залишалась нерухомою й нечутливою, у серпні він потрапив до Лікарні святого Пантелеймона, що у Львові. Після обстеження медики виявили, що внаслідок поранення там утворилася псевдоаневризма передньої великогомілкової артерії. Вона патологічно розширилася і могла будь-якої миті тріснути. “Окрім того, утворився рубець, який перетиснув важливий нерв, що призвело до обмеження рухливості стопи, — каже Дмитро Ройко, судинний хірург. — Під час оперативного втручання ми висікли псевдоаневризму, а тоді використали власну вену пацієнта для протезування артерії, завдяки чому відновився кровотік. Затиснутий нерв — звільнили”. Поступово рухливість та чутливість стопи почала відновлюватись.
Після відпустки він пройшов ВЛК. Військового визнали придатним до служби в тилових частинах. “Найбільше хочу бачити, як росте моя дитина”, — зізнається 23-річний Олег Козира, який уже повернувся у військо.
