Згодом Дмитро Бурик повернувся до цивільного життя, але дав собі обіцянку: якщо буде потреба, обов’язково повернеться. Цієї весни він знову вирушив у бій. 25 лютого зустрівся з побратимами, з якими воював вісім років тому, та взяв до рук зброю.
“Діма ніколи мені не розповідав про те, що відбувалось там, на фронті, — каже 43-річна Олена Бурик.— Завжди повторював: “У мене все добре, у нас спокійно, тут не стріляють”. Але я розуміла, що він обманює...”
За час від початку повномасштабної війни військовий приїжджав додому лише раз — у серпні. Пробув із сім’єю тиждень. Ніхто й подумати не міг, що це їхня остання зустріч.
Боєць знову вирушив на фронт. Дружина періодично телефонувала йому. Розмовляли недовго, адже часу — обмаль. Того дня, коли Дмитра не стало, вони теж спілкувалися.
“Причому за годину до смерті, — згадує жінка. — Він був у піднесеному настрої, розповів, що вдалося захопити трохи російської техніки, взяти рашистів у полон і, головне, звільнити кілька сіл на Харківщині...
А наступного дня у садочок, де я працюю, прийшли двоє військових. Вони повідомили, що Діма загинув. Я тоді сказала: “Такого не може бути, він не міг загинути”. Мені здавалось, що це могло статися з будь-ким, тільки не з ним.
Досі немає остаточної версії того, що сталося. Зі слів побратимів, їх просто обстріляли. Нам, сім’ям загиблих воїнів, пообіцяли, що проведуть розслідування, але за два місяці справа не зрушила з місця. Втім я все розумію — у країні триває війна”.
Без батька залишились двоє дітей — 23-річний син, який нині служить в армії, та 15-літня донька.
“Мій Дмитро — прекрасний батько, чудовий чоловік, — зазначає пані Олена. — Він був справжній живчик: активний, розумний, завжди міг знайти вихід з будь-якої ситуації. Усе наше містечко його знало. Мав хобі — понад усе любив машини: і їздити, і ремонтувати. Жив ними, відчував їх. Крім того, любив спорт, у тренажерний зал ходив, аби підтримувати форму.
Уже минуло два місяці, а я не можу досі усвідомити, що його немає... Перші кілька днів після смерті чоловіка дзвонила йому, бо при ньому телефона не знайшли. Сподівалась, що візьме трубку і, як завжди, скаже, що все добре. Похорон і оці два місяці без Діми — наче все не зі мною відбувається. Таке відчуття, що він поруч, просто далеко від мене і от-от повернеться додому з перемогою”.
Перші кілька днів після смерті чоловіка дзвонила йому, бо при ньому телефона не знайшли.
Дружина військового показує останнє фото чоловіка, яке він їй надіслав (це фото ви бачите на цій сторінці).
“Він тут такий, як у житті: усміхнений, веселий, на позитиві й без жодних проблем, — каже пані Олена. — Це фото ілюструє все його життя. Жив у лісі, в окопах, голодний, змерзлий, але завжди усміхався”.
За особисту мужність і самовіддані дії, проявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, Дмитра Бурика нагороджено орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Посмертно.
