Про долю Валентини можна написати цілу сагу. Мама жінки — з Київщини, тато — з Тернопільщини. З двох років дівчинка жила з батьками в Артемівську на Донеччині (історичну назву — Бахмут — місту повернули щойно в 2016-му).
...Валентина пам’ятає, як вихователька вмовляла її з’їсти те, що в тарілці, аби побачити “уточку”. “Яка це уточка? Це ж качечка!” — розчаровано перепитувала дитина, побачивши малюнок на денці. “Ваша дєвочка всьо врємя о какіх-то мєтєліках спрашиваєт”, — казала та сама вихователька, коли мама забирала доньку з дитсадка.
Жодної українськомовної школи в Артемівську не було. Вдома Валя з братом спілкувалися російською. Як і всі довкола.
Незалежність України кардинальних змін на Донеччину не принесла. Валентина на той час уже здобула фах вчительки французької мови. Школу, в якій викладала, називали українською, але до кінця 90-х там переважали класи, де всі предмети викладали російською. “Випускники 2022-го — перші, хто не вивчав російської з 5-го класу”, — зауважує Валентина.
У квітні 2014-го сепаратисти проголосили в місті свою “республіку”, яка, на щастя, проіснувала там лише до липня. Саме короткотривала окупація, вважає Валентина, розбудила патріотизм городян.
“На станції переливання мало не билися за те, щоб здати кров для поранених українських бійців, — згадує жінка. — Навіть ті батьки, які до того вперто на мої повідомлення у чаті відповідали російською, поступово стали переходити на українську... Люди змінювалися на очах”. Щораз рідше послуговувалася російською й сама Валентина. У приватному профілі у соцмережі теж почала писати тільки українською.
У 2021 році дитсадки й школи в Бахмуті капітально відремонтували, обладнали сучасним приладдям. В оточенні Валентини чимало людей вкладали кошти у домівки, побоюючись інфляції. А потім почалася повномасштабна війна.
Навесні 2022-го місцеві почали масово виїжджати з Бахмуту. Закривалися банки, торговельні мережі, поштові відділення. Коли у квітні захворіла мама Валентини, викликати “швидку” було нереально. Літніх людей тоді помирало багато — здебільшого від серцевих нападів. Мамі ставало щораз гірше...
Поховали Лідію Дементіївну 11 квітня. А 13-го Валентина з 86-річним татом і кішкою виїхали з Донеччини. На евакуаційний потяг зі Слов’янська потрапили дивом. Як з’ясувалося згодом — він був останній.
У червні жінка ризикнула з’їздити до Бахмуту, щоб забрати з дому найцінніші речі: побоювалась, що в спорожнілому місті почнуть мародерити. Тоді востаннє бачила його наживо. Її будинок ще був цілий. А через рік ледь упізнала його зруйнованим в оточенні таких же будинків-привидів на відео в соцмережі.
У липні жінка поховала в Тернополі батька. Де народився, у ту землю й ліг на вічний спочинок. З дружиною прожили понад 50 років, а могили — в різних куточках України. “Навіть боюся думати, що з кладовищем у Бахмуті”, — важко зітхає Валентина.
Від туги за батьками і рідним домом Валентина Неклеса рятується улюбленою французькою. Все ще викладає онлайн малим бахмутцям, більшість із них переїхала до Дніпра. Школи нема, але віртуально вона все ще існує, новий навчальний рік ніхто не скасовував. Має Валентина уроки і в одній із тернопільських шкіл. А коли не спиться, воює із франкомовними симпатиками Росії в інтернет-спільнотах, розповідаючи їм правду про війну.
