Друзі кажуть, що Максим називав себе “київським хлопакою”. У дитинстві він часто слухав історії дідуся про Голодомор, тож прагнув, щоби Україна ніколи більше не опинилась під владою Росії. Під час подій на Майдані приєднався до лав самооборони.
Через проблеми зі здоров’ям і статус “обмежено придатний” на службу Максима не прийняли. Але він був наполегливим.
“Понад усе він прагнув захищати Україну, тому пішов на війну добровольцем, — каже Олександр Васютин, колега і друг Героя. — Потрапив у новостворений батальйон оперативного призначення при Нацгвардії, якому пізніше присвоїли ім’я Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького. Брав участь у бойових діях на Донеччині. У той час в Максима були пишні вуса і чуб.
Фото з архіву Героя
Якось у районі Слов’янська Максим почув потужний шум двигунів, а тоді побачив, як із лісосмуги їдуть ворожі танки. Побіг повідомити побратимів. То була перша на той час танкова атака росіян, під час якої Максим потрапив під вибухову хвилю, від важкої контузії знепритомнів”. Згодом, відступивши на безпечну позицію, Максим побачив, що в магазині його автомата застряг осколок.
Після майже двох років служби “Доцент” (позивний Максима) повернувся до цивільного життя. “Викладав у Відкритому міжнародному університеті розвитку людини “Україна”. Захистив докторську дисертацію, став завідувачем кафедри комп’ютерної інженерії, — розповідає Олександр Васютин. — А ще він був завідувачем лабораторії кіберфізичних систем, яку ми разом започаткували. Для цього Максим вкладав власні кошти в ремонт приміщення і списаних комп’ютерів, купував розхідники, щоб студенти мали змогу створити 3D-принтер чи роботів. Йому було важливо організувати простір, де студентам було б цікаво працювати. А потім допомагав виставляти їхні розробки на виставках, у тому числі й міжнародних. Зрештою, Максим прагнув викорінити корупцію та совковість з освітнього процесу. При тім створив платформу онлайн-лекцій, які можна було опрацювати самостійно, дозволяв не відвідувати лекції тим, хто працює і вже опанував матеріал. Він був для студентів другом”.
Окрім того, Максим Петренко регулярно влаштовував зустрічі з дітьми різного віку, які мали вади розвитку. Їздив у сільські школи й проводив заняття для школярів з програмування мікроконтролерів.
Колишній студент Владислав Вітвіцький додає: “Лекції Максима Віталійовича були надзвичайно цікавими, завжди підкріплені презентаціями та наочними прикладами. Він робив усе, щоби студенти по максимуму засвоїли матеріал і отримали необхідні знання. Ми захоплювались ним і його постійним прагненням створити щось нове”.
Олександр Васютин згадує, що Максим часто мав шалені ідеї, які втілював у життя: “У період АТО він зробив дрон, за допомогою якого скидав на москалів гранати. Тоді це ще не було такою поширеною практикою”.
Зранку 24 лютого 2022 року Максим Петренко знав, як діяти. Про це він написав на своїй сторінці у соцмережі: “Скинув у баул форму 2014 року, запитав, чи батальйон прийме всіх резервістів без візиту до військкомату, отримав підтвердження... Краще зустріти ворога не вдома в капцях, а з побратимами — на полі бою”.
Фото з архіву Героя
Від початку червня 2022 року Максим вважався безвісти зниклим. Лише в листопаді минулого року завдяки ДНК-експертизі вдалось ідентифікувати його тіло.
“Свого часу Максим розробив програму для бібліотек, завдяки якій можна швидко знайти потрібну книжку, — каже Олександр Васютин. — Вона виявилась дуже ефективною й набула чималого попиту. А після того, як стало відомо про загибель 38-річного Максима, багато бібліотек влаштували онлайн-читання його книжки “Спокійної ночі” — на знак вдячності”.
