Коли почалася війна, батько Анастасії Ваніної з Краматорська пішов служити на фронт добровольцем, а вона стала волонтером. Згодом пройшла навчання з гуманітарного розмінування.
“Працювала саперкою і парамедиком, — розповідає 33-річна Настя. — Розміновувала поля на звільнених територіях Донеччини”. А потім вона прийняла одне з найважливіших рішень свого життя — взяла на виховання чужу дитину. Ця історія почалась у 2014 році. “Активісти попросили мене допомогти жінці, яка сама виховувала 7-річних близнюків — в одного з них ДЦП, — розповідає Настя. — Вони жили в Миколаївці на Донеччині. Коли почалися бойові дії, Тетяна із синами переїхала в Безіменне, а згодом вирішила повернутись додому. Громадський транспорт тоді не курсував, тож я шукала для сім’ї можливі варіанти виїзду”. Щойно мама з синами вибралася з Безіменного — село накрили російські “Гради”...
Згодом у Тетяни стався інсульт, жінка частково втратила рухомість. Із двома синами було важко впоратись. Тетяна влаштувала сина з ДЦП у спеціалізовану школу-інтернат у Харкові — там проживав його рідний батько. Інший син залишився з нею.
“Якось Тетяні стало погано, її забрала “швидка”, — пригадує Анастасія. — Син Ілля (тоді йому вже було 10 років) пішов до школи, вчителі побачили його важкий емоційний стан і викликали соцпрацівників. Хлопчика без пояснень повезли в дитячий притулок-розподільник, забрали в нього мобільний, матері нічого не сказали”.
Настя, дізнавшись про це, з’ясувала, що Ілля перебуває у Слов’янську. Поїхала його провідати. “Хлопець був розгублений, пригнічений. Я запевнила, що його не покинули”, — каже Настя. Вона планувала забрати Іллю до себе, поки Тетяна в лікарні. Але мати хлопчика померла. “Я розуміла: якщо батько не забере Іллю, його переведуть у дитячий будинок”, — розповідає Настя.
Я розуміла: якщо батько не забере Іллю, його переведуть у дитячий будинок.
Чоловік таки забрав сина, але навіть не влаштував до школи. Тоді Настя запропонувала батькові, аби хлопчик жив у неї. “Я дізналася, що можна підписати договір про передачу дитини на виховання. Адже оформити опікунство за умов, що тато не позбавлений прав, вкрай важко, — пояснює. — Батько погодився, ми підписали документ”.
Жінка пригадує, що дорогою до нового дому хлопець спитав: “Тепер я житиму у вас? Мені називати вас мамою?” Настя запропонувала звертатися до неї так, як йому зручно. І він визначився — на ім’я.
ЖИТТЯ У НОВІЙ СІМ’Ї
На той момент Ілля був худорлявий, мав слабкі м’язи. Настя cтала дбати про його здоров’я: готувала здорову їжу для хлопчика, Ілля почав відвідувати уроки оздоровчого фізичного виховання. У новому помешканні йому виділили окрему кімнату.
“Але Ілля не вмів найелементарнішого, — згадує Настя. — Я привчала його вмиватись, чистити зуби, прибирати в кімнаті, звертатися до дорослих на “ви”.
У школі теж було чимало проблем — і з навчанням, і з поведінкою. На щастя, вчителька поставилася із розумінням до ситуації.
Настя каже, що докладала і докладає чимало зусиль, аби подолати скутість Іллі. Хлопець не говорить про свої потреби. Наприклад, мовчить, коли хоче перекусити. “Ілля жив у сім’ї з фінансовими проблемами, не звик чогось просити, — розповідає жінка. — Якось я побачила, що уроки він робить олівцем — не сказав, що треба купити ручку”.
За 2,5 року, які Ілля живе з Настею та її батьками, його рідний тато телефонував лише раз: “Торік у нас були серйозні проблеми через поведінку хлопця, — ділиться Настя. — Я розповіла про це його рідним, про ситуацію дізнався і батько. Злякався, що я можу не впоратись і повернути дитину. Подзвонив, поговорив з Іллею. Більше ми його не чули”.
До речі, батько отримує грошову допомогу на близнюків...
МРІЯ ПРО ЩАСЛИВЕ ДИТИНСТВО
Нині Іллі 13 років. “Це непростий вік, — констатує Настя. — Хлопець бунтує, може не погоджуватись чинити правильно. Але ми працюємо над цим. Вчимо його бути самостійним — наприклад, Ілля вже може засмажити яєчню, зварити макарони”.
Жінка каже, що Ілля став повноцінним членом її сім’ї. Віднедавна хлопчик зацікавився тим, чим займається Настя, зокрема металодетектором, з яким працюють сапери.
А ще в Іллі з’явилось чимало друзів. Настя мріє, що дитинство він запам’ятає щасливим.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також історію про жінку, яка попри хвороби, вражає оптимізмом та силою волі
