Мешканці села Володіївці не один рік активно допомагають фронту. Починали з виготовлення маскувальних сіток та окопних свічок. А декілька місяців тому взялися в’язати для оборонців теплі шкарпетки й килимки.
“У перші дні російського вторгнення ми з односельчанами збирали для захисників продукти харчування та засоби гігієни, — розповідає волонтерка та завідувачка місцевого будинку культури Віта Цяпа. — Також бійці просили старий одяг і ковдри для утеплення бліндажів. Ми і про це подбали. Надіслали й велику партію допомоги дітям на Харківщину, де на той час відбувалися бойові дії. Було так щемливо, коли наші школярі несли іграшки, книги, щоби їхні ровесники, ховаючись від ракет у метро та підвалах, могли хоч якось відволіктись. Потім організували в бібліотеці плетіння маскувальних сіток. Спочатку приносили з дому речі темного кольору, нарізали їх на смужки — і до праці. Але тканини бракувало. Тому я змушена була опублікувати пости у соцмережі й просити про фінансову допомогу. Люди відгукувались, і таким чином ми змогли купувати матеріали для сіток. А згодом захисники попросили окопні свічки. Ніякого обладнання для їх виробництва ми не мали, самотужки організовували весь процес, ходили по звалищах у пошуках тари. Щоб її складати, просили в магазинах картонні ящики. Зізнаюсь — було важко, тим паче тоді масово вимикали світло через російські удари. Але зі всіма труднощами справилися. Бо розуміємо, що нашим воїнам в окопах — у рази важче”.
Декілька останніх місяців волонтерки з Володіївців в’яжуть на передову шкарпетки. Свою благодійну акцію назвали “Теплі ноги — шлях до перемоги”.
“Ночі на сході дуже холодні, навіть навесні. Воїни боронять нас цілодобово, тому їхні ноги мають бути сухими та в теплі. Розуміючи це, взялися за спиці. Люди приносять нам вживаний теплий одяг — зазвичай шарфи, светри, шапки, все це можна розпустити на нитки. Так, інколи старі нитки рвуться, але це не біда, — каже співрозмовниця. — Шкарпетки в’яжемо великих розмірів: від 40 до 46, п’ятку та носок робимо щільнішими, аби не протиралися. Щоб сплести одну шкарпетку, зазвичай треба чотири-п’ять годин. Із 100 грамів ниток виходить дві пари. Але отак петелечка до петелечки — і вже приблизно сотню пар наші рукодільниці передали на фронт. В’яжуть вони й килимки, на які можна сідати, аби не промерзнути. Допомогу передаємо через пошту чи волонтерів, які їздять на фронт”.
Пані Віта додає: їхня команда складається в основному з вчителів-пенсіонерів, працівників освіти й культури. “Найстаршій волонтерці — 85 років. В’яже з нами й місцева мешканка, син якої нині воює, а чоловік після поранення проходить удома реабілітацію. А також — матір загиблого воїна”, — зауважує співрозмовниця.
Звіти про роботу волонтерського осередку директорка Будинку культури викладає на своїй сторінці у соцмережі, щоб люди бачили, на що пішли їхні гроші. А від воїнів місцеві активістки отримують численні подяки. “Хлопці пишуть, присилають фото в наших шкарпетках. Розповідають, які вони теплі, м’які й зручні. Такі відгуки додають мотивації працювати далі. Тим паче, що замовлень не бракує”, — резюмує Віта Цяпа.
