У меморіальному музеї тоталітарних режимів “Територія терору” стартував проект “Втрачене дитинство”. Він розповідає про трагічну долю тисяч українців.
“У повоєнний період комуністичний режим використовував примусове виселення цивільного населення як одне зі знарядь антиповстанської боротьби. Депортовували сім’ї членів підпілля та їхніх симпатиків, а також греко-католицьких священників. Діти становили другу за ліком категорію депортованих із Західної України у 1944 — 1956 роках після жінок”, — розповідає науковий співробітник музею “Територія терору” Юрій Коденко.
— Про що депортовані згадують найчастіше?
— Розповідають, як енкаведисти будили їх о 4-й ранку, грюкаючи у двері, та змушували за кілька хвилин зібрати речі. Один хлопчик узяв зі собою кольорові олівці, й сім’я змогла згодом їх обміняти на харчі. Ще один взяв маленьку дерев’яну скрипку. На ній пізніше виконував композиції для конвоїрів за їжу. Одна жінка зга дувала, як мама з татом поставили її за велику скриню, накрили одягом. Утім енкаведисти все одно знайшли.
— Як облаштовувалися сім’ї на чужині?
— Переважно будували бараки, але багато людей опинялись просто неба. Мене вразила історія жінки з двома маленькими доньками. Вони не мали де жити і не могли самотужки збудувати собі хоч якесь житло, а тому оселилися в громадській вбиральні: позатуляли дірки у підлозі, утеплили стіни одягом. Відомо також про випадки, коли люди поселялися у стайнях чи розвалених клубах. Найрадісніше всі згадують літо, коли могли збирати гриби та ягоди. А ще люди розповідають про харчі, які їм згодом присилали з України. Зокрема, діти неймовірно тішилися з яблук та грушок, які не росли у Сибіру.
— Ким зазвичай працювали українці на засланні?
— Частина з них працювала на сільськогосподарських роботах, інші — на виробництві. Пригадували, як часто доводилося гарувати на лісоповалах — дорослі валили дерева, а діти обрізали невеликі гілки. Працювали в холод, у снігу та крижаній воді, тому майже постійно хворіли. Тепер багатьом з них докучають артрити, даються взнаки проблеми з колінними суглобами, спровоковані переохолодженням.
— Як українці в Сибіру дбали про свою ідентичність?
— Ті батьки, які хотіли, щоб їхні діти знали українську, замовляли у родичів з України абетки та інші книжки. Втім чимало людей розповідало, що їхні родичі залишилися у Сибіру та цуралися свого.
— Який спогад видався вам найпроникливішим?
— Одна жінка згадувала, як померла її бабуся. У депортованій родині були лише дівчатка. Земля вже замерзла, викопати яму ніхто не зміг. Тому бабусю закопали просто у снігу. Аж навесні, коли потепліло, прийшли незнайомі дорослі чоловіки, побачили труп й закопали. Очевидиця каже, що ця картина досі стоїть у неї перед очима, хоч минуло вже понад 50 років.
— А чи допомагали депортованим місцеві?
— Серед спогадів є кілька таких історій. Одна жінка згадує: “У нас були сусіди-росіяни, які побачили, що ми приїхали зовсім легко одягнені. Вони пішли додому та принесли свої теплі речі. Ще один сусід мав козу, а тому потай приносив нам під двері молоко”.
Інша очевидиця пригадує, як її мама шила одяг, за який сусідка-росіянка приносила молоко. Згодом вона перестала приходити, і мама тієї дівчинки пішла дізнатися причину. Сусідка відповіла, що чула, як вона співала, прославляючи Бандеру. Утім насправді жінка співала... колядки. Росіянка, проте, мала їх за пісні націоналістичного змісту. Так сім’я переселенців втратила єдиний заробіток.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як у Львові виявили сховок, де понад рік жили євреї, які втікали від нацистів
