“Я не покину Батьківщини. Мені моя сопілка і вівця дорожчі царського вінця”, — відповів він на запрошення жити при дворі у Петербурзі. Проповідник свободи і внутрішнього щастя не міг жити інакше.
Григорій Сковорода народився 3 грудня 1722 року в козацькій сім’ї в містечку Чорнухи на Полтавщині. Вже змалку виявляв схильність до “богочтенія”, мав охоту до музики і до наук. З 1730-го ходив у сільську школу до учителя-дяка, який навчав українською мовою.
Навчався у Київській академії, де під впливом Ф. Прокоповича та його учнів захопився просвітництвом. 1734 року вступив до нижчого граматичного класу “Могилянки” — фари. До грудня 1741 року послідовно закінчив фару, інфиму, граматику і синтаксиму, поетику й риторику.
У 1738 — 1739 роках він пройшов клас поетики, в якому його вчили віршувати, давали знання з античної міфології, географії й біблійної історії. Тоді ж починає вивчати грецьку, німецьку та єврейську мови.
У 1741 році Сковорода перервав навчання, бо його зарахували співаком до Придворного хору імператриці Єлизавети Петрівни у Санкт- Петербурзі. У придворній капелі Сковорода співав в операх, літургіях, на різних урочистостях. Там він розкрився і як композитор та дістав чин придворного уставника (людина, яка могла керувати хором), а в православних церквах “Херувимську пісню” співали за нотами Сковороди.
Але й тут, попри можливість швидкої кар’єри, він не затримався. Пробувши в хорі два роки, Григорій не витримав і повернувся до Києво-Могилянської академії. У серпні 1744-го Сковорода в чині диригента вернувся в “Могилянку” і невдовзі як співак церкви у складі Токайської комісії із заготівлі вин до царського двору виїхав до Угорщини. Перебуваючи на службі в Токаї, відвідав Відень, Пресбург, Прагу та інші міста. Особливо значущою виявилася мандрівка до Галле, тодішнього центру пієтичної філософії.
Меморіальна садиба батьків Григорія Сковороди в Чорнухах.
Можна тільки уявити, як вплинула ця поїздка на світогляд молодого вченого. Після повернення з-за кордону в жовтні 1750-го Сковорода працював викладачем піїтики у Переяславському колегіумі, але за нетрадиційний підхід до викладання його звільнили з посади, тож восени 1751 року він повернувся до Києво-Могилянської академії, де продовжив навчання у класі богослов’я.
Сковороду як найкращого студента митрополит Київський і Галицький Щербацький рекомендував домашнім учителем поміщикові Томарі в с. Каврай Переяславського полку. Тут він від 1753-го до 1759 року з невеликою перервою навчав малолітнього сина Томари Василя різних наук, розробив і вперше застосував свою оригінальну педагогічну концепцію “виховання серця”.
З 1759 року Сковорода — викладач Харківського колегіуму. Однак постійний тиск духівництва змусив його кілька разів залишати колегіум. Сковорода першим адаптував твори давньогрецьких філософів до української культури. Ще в Києво-Могилянській академії він вивчав погляди Платона та його послідовників. На їх основі сформував свою систему поглядів.
Твори філософа не видавали за життя, лише після його смерті. Однак їх переписували, адже були дуже популярні. Григорій обрав шлях мандрівного філософа. Упродовж 25 років побував у багатьох селах і містах України, проповідуючи свої ідеї і світогляд. Крім того, він вмів грати на скрипці, флейті, бандурі, лірі, гуслях. Згодом в одному зі своїх творів Сковорода скаже: “Музика – це втіха в журбі та розрада”.
“Щоб пізнати Бога, треба пізнати самого себе”, — казав філософ. Його стиль життя був досить прогресивний: він не їв м’яса та риби, прокидався дуже рано, був міцним і здоровим, подорожував пішки, завжди був веселий, рухливий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий допомогти. У незалежній Україні про Сковороду дізнались усі, бо він з’явився на 500- ривневій купюрі. На цій же банкноті вміщено і сковородинський малюнок незвичного фонтана. Цей фонтан наповнює водою різної форми посудини.
Під час повномасштабного вторгнення росіяни ракетним ударом пошкодили пам’ятник філософу та поету в селі Сковородинівка на Харківщині. Це так ворог, який приписує собі спадщину філософа, називаючи “русским”, “привітав” із 300- літтям генія. “Жоден диявол не завдає більше шкоди, аніж удавані друзі”, – казав про таких Григорій Сковорода.
Філософ був глибоко побожною людиною і знав життя всередині Церкви. Він знав, що і серед церковних служителів були люди, які не відповідали канонам. Коли мандрував селами Харківщини, то завжди знаходив добрих людей, не цінував у людях заможність чи статусність, прагнув показати істинний шлях, щоб вони знайшли Бога в собі. Людина глибокої віри в усьому покладається на Господа. Сковорода все життя йшов до цього.
Є свідчення його містичної натури. У травні 1770 року Сковорода поїхав до Києва, зупинившись у свого двоюрідного брата, Юстина Звіряки, який був за “старшого” в Китаївській пустині, і прожив у нього три місяці. У серпні зі Сковородою стався дивний випадок. Якось він раптом відчув неспокій, невимовне бажання покинути Київ і повернутися до Харкова. Юстин відмовляв його, але Сковорода не послухав. Недалеко Андріївської церкви якась невідома сила спонукала його повернути назад. Він відійшов на чималу відстань, потім вернувся, але знову невидима сила повернула його. Все ж, набравшись рішучості, Сковорода пішов Андріївським узвозом вниз, але раптом відчув трупний сморід і побіг назад. Він швидко став збиратися в дорогу, примовляючи, що в Києві буде чума. Ніхто не вірив, але 3 вересня 1770 року в місті справді почався мор. За три місяці на Подолі померло 6 тисяч киян.
Сковорода ж, покинувши Київ, за два тижні вже був у Святотроїцькому монастирі неподалік села Чернеччина за 4 версти від Охтирки. Тут до нього дійшла звістка про мор у Києві, і тут у монастирському саду він пережив містичний екстаз:
“Прокинувшись рано, коли мої думки та почуття були сповнені благоговіння і вдячності до Бога, я рушив у сад на прогулянку. І перше, що я відчув у серці, була якась розкутість, свобода, бадьорість та здійснена надія. Віддавши цьому настрою всю свою волю й усі свої бажання, я відчув у собі незвичайний порух, котрий переповнював мене незнаною силою. В одну мить якась солодка злива ринула в мою душу, і від неї все моє нутро спалахнуло полум’ям. Здавалось, що в моїх жилах вирує вогненна течія. Я став не ходити, а бігати, наче мене щось носило, я не відчував ні рук, ні ніг, так, ніби весь я був із вогню, що шугав по колу. Цілий світ зник мені з-перед очей. Одне лиш почуття любові, благонадійності, спокою, вічності оживляло моє єство. Сльози струмками покотились мені з очей і розлили по всьому тілу якусь зворушливу гармонію. Я ввійшов у себе, мовби відчув запевнення синівської любові, і з цієї миті присвятив себе синівській покорі Божому Духу”.
Григорій Сковорода справді був з людьми, але залишався елітарним філософом, про що свідчать його звички. Він любив чарку гарного токайського вина, одягався просто, але зі смаком, любив вишукані страви. Філософ був вегетаріанцем. Можливо, м’ясо було йому просто не корисне. Він писав: “Необов’язково смачна їжа може бути корисною”. Але молочні страви він вживав, тож веганом не був.
Сковороду називали “українським Сократом”, “українським Жан-Жаком Руссо”. Сьогодні його називають неоплатоніком. А дехто вважає філософом без системи. Він у своєму вченні звертається до серця, він — філософ кордоцентризму. Головні слова для його творчості та ідей — любов, свобода, щастя. Тож найвідоміша його фраза “світ ловив мене, та не спіймав” якнайповніше характеризує його творчість. Цей “світ” для нього — це влада, гроші, спокуси, диявол. У 1833 році бібліотекар із Харкова Ізмаїл Срезневський надрукував спогади про Григорія Сковороду. У тексті описувався, зокрема, останній день Григорія Савича:
“Був прекрасний день. До поміщика зійшлося багато сусідів погуляти і повеселитися. Послухати Сковороду було також до речі. Його всі любили слухати. За обідом Сковорода був незвично веселий і говіркий, навіть жартував, розповідав про минуле, про свої подорожі, випробування. З обіду встали, заворожені його красномовством. Сковорода усамітнився. Він пішов у сад. Довго ходив по його променистих стежинках, рвав плоди і роздавав хлопчикам. Так минув день. Надвечір господар пішов шукати Сковороду і знайшов під крислатою липою. Сонце вже заходило; останні промені пробивалися крізь зарості листя. Сковорода із заступом у руках копав яму — вузьку довгу могилу. “Що це, друже Григорію, чим це ти зайнятий?” — сказав господар, підійшовши до старця. — “Пора, друже, скінчити цю мандрівку”. Помер Григорій Сковорода 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівка (сьогодні Сковородинівка Харківської області) в домі Андрія Ковалівського.
Марія КОСТЕЦЬКА
