У Трускавці, що на Львівщині, чотири дівчини та хлопець віком від 11 до 14 років напали на 18-літнього юнака з інвалідністю. Били його й усе фіксували на мобільний телефон. Одній з організаторок нападу вже повідомлено про підозру у вчиненні хуліганства. А в січні семеро підлітків із Білої Церкви у місцевому парку знущалися з 12-річної дівчини і також фільмували це на відео. Дії всіх учасників злочину кваліфікували як катування дитини. На жаль, такі випадки непоодинокі.
— Люди народжуються з однаковою схильністю як до агресії, так і до емпатії. А згодом кожна з цих емоцій може набувати більшої сили залежно від обставин, зокрема, мова про виховання. У дитячому середовищі жорстокість — природне соціальне явище, у такий спосіб діти можуть самостверджуватись чи намагатись щось комусь довести. До таких дій вдаються переважно ті, хто обділений увагою дорослих і не знає інших способів розв’язання конфліктів (у формі діалогу, нехай навіть сварки), от і віддає перевагу кулакам, — каже психологиня Антоніна Радченко. — До того ж через війну основне завдання українців (говоримо про дорослих) полягає в тому, аби вижити, а у школах навчання проводять часто в онлайн-режимі чи мішаній формі. При тім шкільна система нині не забезпечує виховного процесу. От діти й здобувають досвід самотужки — шляхом спроб і помилок. Лише коли бійки призводять до наслідків, приміром, хтось потрапляє до лікарні чи правоохоронці відкривають провадження, дорослі звертають на це увагу.
— Агресія — базова захисна реакція. І проблема в тому, що дорослі (сім’ї, суспільство, освітні заклади) не вчать дітей давати собі раду з нею, — пояснює Тетяна Білоха, дитяча психологиня. — Залишаючись сам на сам зі своїми страхами й переживаннями, дитина шукає собі подібних, які відчувають те саме. І тоді вони разом обирають найпростіший для себе вихід: познущатись з когось, аби спроєктувати на нього свої негативні емоції.
Що здебільшого відбувається потім, коли стає відомо, що дитина порушила загальноприйнятні правила поведінки? Дорослі замість того, аби розібратись, чому це сталося, починають читати нотації: “Скільки можна? Нам і без того важко”. Тож, не діставши підтримки, дитина й надалі шукає хибний спосіб вихлюпнути свій біль на когось іншого. Здебільшого до жорстокості вдаються діти, які були свідками подібних дій (наприклад, у колі сім’ї). Нерідко з’ясовується, що ініціатора знущань щовечора б’є батько, от підліток і вирішив зробити боляче комусь іншому.
Зауважу, що вкрай рідкісні випадки, коли діти взагалі не здатні проявляти емпатію. Згодом вони можуть знущатися з тварин, однолітків, старших за себе, і для них це норма, їм байдуже до переживань інших. Тоді йдеться про психопатів, але таких у суспільстві дуже мало.
— Що порадите батькам? Чи можна запобігти проявам жорстокості дітей?
● А. Радченко:
— Щоб знати, чим живе ваша дитина, про що думає, що її турбує, потрібна довіра у стосунках, а отже, йдеться про розмови. Так ви ще й навчатимете дитину комунікації! Помічні у цій справі ігри (а методичних матеріалів — безліч). Тим часом дуже часто батьки вважають: дитина нагодована, сидить вдома, переглядає відео в соцмережі, тож усе гаразд. Але чи знаєте ви, яку саме інформацією черпає у соцмережах ваша дитина з її ще несформованою психікою? Там же безліч пасток.
Ще раджу проводити фільмотренінги. Бачте, сучасні діти схильні переглядати лише короткі відео — до 15 секунд, у крайньому разі можуть погодитися подивитись із батьками кіно “під попкорн”. Тоді як варто ретельно обирати фільми для спільного перегляду, а опісля обов’язково обговорювати побачене. Що саме відчувала дитина під час перегляду тієї чи іншої сцени, які висновки зробила.
