У всьому світі люди потерпають від тривоги та депресії, різних психічних і неврологічних розладів. Тим часом в Україні досліджують нові типи психотравм. Серед них, зокрема, інтенсивний, нав’язливий страх перед дронами.
— Після прильотів безпілотників і вибухів постраждалі та й просто свідки атак, звісно ж, починають цього боятися, — зауважує лікар-психіатр Євген Скрипник. — Комусь страшно вийти на вулицю або надворі людина постійно дивиться вгору, здригається від різких звуків. Щось задеренчало — і, навіть коли немає поблизу дронів, вона вже впадає у паніку. Дехто не здатний вийти в магазин, поїхати кудись далеко від дому, намагається залишатися у приміщенні. Часом фобія може настільки розвинутися, що навіть у безпечних умовах не покидає тривога.
— Дронофобія — це умовне “зібране” визначення. У сучасній медицині цей стан класифікується за міжнародними стандартами як ізольований тривожний розлад, — додає Сергій Андрійченко, начальник медичного центру психіатричної допомоги та психофізіологічного відбору ДУ “ТМО МВС України по місту Києву та Київській області”. — Більш коректно назвати його дроновою тривожністю, бо йдеться про патологічну реакцію психіки на конкретний подразник.
Початкова відповідь психіки на БпЛА як у військових, так і в цивільних обумовлена візуалізацією цієї загрози під час атаки. Солдати на полі бою або в кілзоні постійно відчувають акустичний тиск, а є такі, що стали жертвами жорстокого дронового удару. Нерідко в небі безліч безпілотників і важко зрозуміти, де є наші, а де — ворожі. Тож здається, що ці дрони полюють саме на тебе. У цивільних людей із прифронтових територій травма фіксується через безпосереднє перебування у зоні ураження, вибухових хвиль. До речі, звуки мотоциклів, моторолерів, мопедів, які їздять вулицями, додають неприємних відчуттів людям, що пережили удар дронів чи були його свідками.
— Якими симптомами супроводжується дронофобія?
● С. Андрійченко:
— Пацієнти скаржаться на прискорене серцебиття, пітливість, тремтіння, сухість у роті, утруднене дихання, задуху, відчуття дискомфорту, біль у грудях, нудоту, неприємні відчуття у животі, запаморочення, слабкість. У декого спостерігається деперсоналізація (людина почувається ніби стороннім спостерігачем власного “я”) та дереалізація (захисний психічний стан, за якого навколишній світ здається нереальним).
Важливим критерієм є уникання лякаючої ситуації, бо наявні симптоми викликають тяжкий емоційний дистрес, якому пацієнт не може ніяк протидіяти. Ті, хто був у нас на лікуванні і, наприклад, дивився відео атаки дронів, говорили про фізичний і психологічний дискомфорт. У військових мозок постійно перебуває у режимі загрози й формує реактивний тип реагування: імпульсивність, надпильність, дратівливість. Сенсорне перенавантаження — постійне вдивляння, прислуховування — призводить до виснаження контролюючих центрів коригувального мозку, когнітивного дистресу. Тому замість того, щоб знайти укриття, військовий може навмисно або несвідомо виходити в зону ураження. Трапляються й самогубства.
● Є. Скрипник:
— Є такий діагноз — посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Після травмуючої ситуації у людини виникає страх, що все може повторитися. Звуки, якісь предмети можуть викликати болючі спогади, що ранять нервову систему. При дронофобії також може бути ПТСР.
— А як лікують нову психотравму?
● Є. Скрипник:
— При стрес-асоційованих розладах потрібна когнітивно-поведінкова психотерапія. Людину вчать не боятися. Вона поступово контактує з тим, що викликає фобію, із побутовими звуками, які турбують. Хоча в умовах війни все це дуже важко. Для лікування потрібне безпечне середовище.
● С. Андрійченко:
— Специфічної терапії дронофобії не існує. Ми можемо лише працювати з симптомами. І тут потрібен мультидисциплінарний підхід до реабілітації. Допомогу слід надавати в комплексі. Йдеться про стабілізацію, нормалізацію сну, усунення гострого дистресу та тривоги, фізичне відновлення, компенсацію втрачених функцій, опрацювання травматичного досвіду, різні види спеціалізованої терапії. Має значення навчання самоконтролю, самозаспокоєння.
Працюючи з військовими, які боялися дронів, ми вдавалися до сенсибілізації — тілесного контакту пацієнта з безпілотниками. Якщо нам вдається емоційно його стабілізувати, навчити методик опанування своєї фобії, то він навіть у критичних ситуаціях, зокрема на полі бою, зможе ухвалювати рішення, завдяки яким збереже своє життя.
