Понад 700 кілометрів — із Бахмуту до Черкас — подолали бджоли у ящику з-під боєприпасів. Тепер обживаються на новому місці та запасаються медом на зиму, поки їхній господар захищає Україну.
Олександр Афанасьєв пасічникує не один рік. Мав пасіку біля свого приватного будинку в обласному центрі.
“Щоправда, мені доводилося час від часу їздити на заробітки за кордон, тож допомагали доглядати бджіл теща і знайомий, — каже чоловік. — Проте влітку я намагався не відлучатися й вивозив вулики на поля, ближче до медоносів...
У 2015-му змушений був покинути пасіку — заради захисту рідної землі від ворога. Два з половиною роки прослужив у полку “Азов”. Тим часом рідні самостійно качали мед, збували його, надсилали нам на передову.
Мого повернення з війни дочекалися 15 бджолосімей із пів сотні. Я став знову приділяти увагу пасіці й збільшив кількість вуликів до сорока. Частину перевіз у село неподалік...”
Своїх підопічних Олександр Афанасьєв знову покинув 24 лютого, коли добровольцем вирушив до військкомату і став бійцем батальйону тероборони. Невдовзі воїни вирушили на Схід.
“Бджоли, напевне, мене нюхом чують, самі знайшли! Сім’я прилетіла до казарми наших військових у Бахмуті наприкінці травня. Було в ній десь 40 тисяч бджіл”, — каже воїн.
Не втомлюватимемо вас деталями, як йому вдалося зловити рій. То ціла наука! Імпровізованим вуликом став дерев’яний ящик з-під зарядів до гранатомета. У ньому чоловік просвердлив дірки та вставив спеціальні пластинки для укріплення, аби комахи за них чіплялися.
“Десь місяць бджоли прожили під накриттям від дощу, — веде далі співрозмовник. — Побратимам було цікаво за ними спостерігати. Ми їх називали охоронцями. Комахи “працювали” на акації, липі й соняхах.
А потім нам дали наказ їхати у Костянтинівку. Звісно, я переживав за бджіл. Спитав командира, що робити? Той відповів: “Забирати!” На новому місці встиг навіть пригостити побратимів першим диким медом. А у липні наш підрозділ переводили в інше місце, і знову постало питання — як бути з комахами. Тоді й вирішив евакуювати їх додому”.
І тут допомогли волонтери, які якраз приїхали на передову. “Такого запиту в них ще не було, — сміється чоловік. — Бджоли трохи покаталися вздовж лінії фронту, а тоді вирушили у Черкаси, здолавши 700 кілометрів. Дорогу перенесли добре й уже обживаються на новому місці.
До наступного року качати мед не можна, бо комахам потрібно пережити холодну пору року. А ось улітку 2023-го смакуватиму мед під келих вина за нашу перемогу. Вірю — бджілки мене дочекаються”.
Ще одна неймовірна історія сталася з його колегою Михайлом Гребенником. Він — із Луганщини. До війни мав 500 вуликів.
“У перший день вторгнення я допоміг дружині й доньці виїхати за кордон, а сам вирішив повернутися і забрати вантажівкою пасіку. Але до нашого села почали підходити окупанти. І я не зміг дістатися додому. Тож усі мої вулики, бджолосім’ї, інвентар знищили”, — розповідає чоловік.
Його дружина і донечка знайшли прихисток в Італії. А сам пан Михайло став волонтерити, перевозить гуманітарну допомогу.
Він дуже сумував за улюбленою справою. І згодом з’явився шанс до неї повернутися. Пасічник Іван Микитюк з Вінниці допоміг не лише тим, що надав притулок, а й поділився... вуликами та бджолами!
“Я був вражений цією підтримкою, — каже переселенець. — Тепер у мене 35 вуликів, деякі сам змайстрував. Вони стоять серед лісу. Вже у серпні буду качати мед. А ще — не втрачаю надії повернутися до рідної домівки і відродити пасіку там”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також репортаж із рідного села Степана Бандери
