Останнім часом в інформпросторі почали з’являтися меседжі про те, що українці “мають пробачити” і що “не російська мова на нас напала”. Зокрема, відомий співак Олег Винник на одному з концертів у Німеччині заявив: “Бог нас навчає: любіть одне одного. Тому потрібно прощати. Я знаю, що важко, я знаю, що боляче, але це круто”.
Дослідники кажуть: росіяни завжди поширюють такі меседжі вустами співаків, акторів, спортсменів та інших популярних в Україні людей. Звісно, це не полковник ФСБ приходить до них і пропонує таку річ сказати. Просто в колі їхнього найближчого оточення ворожі спецслужби відпрацьовують людину, яка переконливо сіє ці думки. Так, до речі, і з високопосадовцями роблять. Але покоління, яке бачило на власні очі війну, ніколи не пробачить агресорові. Ні дорослі, ні діти...
— Чи виправдано звинувачувати всіх без винятку росіян в агресії проти України?
— Абсолютна більшість російського народу — співучасники воєнних злочинів, тому що вони сповідують ті самі погляди, що й Путін, — певен координатор руху “Простір свободи” Тарас Шамайда. — Не Путін примушує російський народ бути тим, ким вони є, — агресивною нацією, яка ненавидить українців. Навпаки, Путін є логічним правителем для такого народу. Він подобається більшості населення, яке залюбки би знищувало Україну. Є частина росіян, які, можливо, не підтримують агресію, але вони безвідповідальні й байдужі, тобто нічого не роблять, щоб це припинити. Тих же, хто виступає проти війни й проти злочинного путінського режиму, дуже мало.
Коли ми говоримо про російську мову, то, безумовно, вона для Кремля — один з інструментів колонізації та поневолення народів, зокрема, народів Поволжя, Кавказу, Сибіру, які Москва долучила до своєї імперії, так званої Російської Федерації. Через русифікацію РФ змінює свідомість цих людей, переконує їх, що вони росіяни, і жене на забій в Україну. Так само для Кремля важливо зросійщувати Україну. Тому що російська мова є тими воротами, через які РФ легше просувати свої наративи та свою пропаганду про так званий “єдіний народ”.
— Чи маємо ми пробачити росіянам кровопролиття, яке вони чинять на нашій землі?
— Для того, щоб комусь щось пробачати, потрібно, щоб хтось хотів просити пробачення. Війна не лише не закінчилася, війна перебуває на піку. І Росія не відступає від своєї мети — знищити Україну як державу та знищити український народ. Навіть після того, як війна закінчиться — сподіваюся, все-таки переможно для нас, принаймні не якоюсь формою капітуляції — пробачити росіянам і російській державі можна лише в разі, якщо вони каятимуться.
До слова, німці, хай через багато років після Другої світової війни, але щиро визнали провину за злодіяння перед державами й народами, на яких напала нацистська Німеччина. У грудні 1970 року канцлер Німеччини Віллі Брандт під час візиту до Польщі став на коліна перед пам’ятником жертвам повстання у Варшавському гетто. Це стало потужним історичним жестом покаяння та примирення від імені Німеччини за злочини нацизму. Покаяння німців виражалося не лише у таких символічних жестах. Німеччина заплатила величезні суми компенсації державам, народам та конкретним родинам, які постраждали, і це тривало десятиліттями. Жертви нацизму пробачили вже наступним поколінням німців, які усвідомили провину та зненавиділи нацизм, що був у їхній країні.
Якщо ми говоримо про РФ, то я наразі не бачу жодних ознак того, що росіяни готові каятися чи компенсувати шкоду українському народу. Якщо вони в якихось поколіннях покаються, тоді можна буде говорити про прощення. А просто загравати й підлаштовуватися під убивць, які знищують твій народ, — це не про прощення. Це сприяння агресії проти власної країни.
— В історії чимало прикладів, коли народи, що воювали між собою, з часом доходили до примирення, а іноді й до справжнього взаємного прощення, — зазначає історик Олександр Палій. — Це завжди був складний, тривалий та болісний процес, і він ніколи не означав забуття злочинів.
Наприклад, Франція та Німеччина після двох світових воєн, після нацистських злочинів і мільйонів загиблих змогли порозумітися. Але це сталося лише після того, як Німеччина визнала провину та погодилася виплатити репарації. Досягти примирення після Другої світової змогли також Німеччина та Польща, яка була однією з головних жертв нацистської агресії. Німеччина визнала, що це вона розв’язала війну й що вона відповідальна за страждання поляків. Примирення тривало десятиліттями та стало можливим лише після зміни поколінь.
А от Японія та Південна Корея (у 1910 — 1945 роках Корея перебувала під японською колоніальною окупацією) не змогли дійти примирення. 1965 року країни нормалізували дипломатичні відносини, Японія надала Південній Кореї фінансову допомогу, але питання відповідальності було заглушене, а не вирішене.
Загалом, як свідчить історія, справжнє прощення можливе лише за умови припинення агресії, визнання злочинів і відповідальності, поваги до жертв та гарантій, що злочини не повторяться. Думаю, нам не доведеться шукати примирення з російським народом. Ми розмовлятимемо з тими народами, які постануть на території Росії: з татарським, башкирським, новгородським, псковським і так далі.
— Прощення — це внутрішній духовний шлях того, хто постраждав, а не колективний обов’язок і не вимога ззовні, — каже отець Юліан Тимчук. — Ніхто не має права змушувати народ, який переживає війну, біль та втрати, поспішно прощати. Христос ніколи не говорив про прощення без правди й без відповідальності. У Євангелії прощення завжди поруч із називанням гріха гріхом та з покаянням. Тому сьогодні українці мають право називати агресію злочином, вимагати справедливості, захищати себе й водночас не дозволяти ненависті знищити власне серце. Прощення не означає примирення будь-якою ціною і не означає забуття. Це передусім вибір не жити з отруєною злістю душею.
