Справжній Віталій Марків. Про нацгвардійця розповідають родичі, друзі та знайомі

“Мені казали, що в момент виголошення вироку син дивився на мене. Але я не могла зустрітися з ним поглядом”.

Фото з фб-сторінки Діани Марків
Фото з фб-сторінки Діани Марків

24 роки — саме на стільки суд у місті Павія засудив 29-річного Віталія Марківа, бійця Нацгвардії, заступника командира взводу батальйону оперативного призначення імені Кульчицького — начебто за вбивство італійського журналіста Андреа Рокеллі в 2014 році у Слов’янську.

Тоді Віталій служив біля гори Карачун, зі зброї у нього був лише автомат. У Рокеллі ж поцілили з міномета в “сірій зоні”, за чотири кілометри від місця, де був батальйон імені Кульчицького.

Марків не стріляв із міномета. Не віддавав і такого наказу — захист надав усі докази. Два роки Україна стежила за судовим процесом. Безпідставність звинувачень шокувала. Сподівалися: це ж не Баришівський суд, не Печерський, це ЄС. Винесуть справедливий вирок. Але...

Нині ім’я Віталія — у всіх на вустах. Його називають першим політичним в’язнем у Європейському Союзі. Як гартувався характер Віталія Марківа? Чому хлопець, який спокійно жив в Італії, залишив все і приїхав до України — на боротьбу? Щоби з’ясувати це, ми поїхали до рідного міста Марківа — Хоросткова, що на Тернопільщині.

НІХТО НЕ ВІРИТЬ, ЩО ВІН ВИНЕН

...Дорога до оселі, де жив Марків, пролягає попри живописний парк із замком. А ось і вулиця Тиха. Тут у п’ятиповерхівці на третьому поверсі нині мешкають дідусь і бабуся Віталія — 73-річний Іван Петрович та 72-річна Софія Михайлівна Козії.

У пані Софії — очі повні сліз. Після вироку не може ні спати, ні їсти, здоров’я підводить. “Ми у великому шоці, досі не хочу в це вірити”, — каже. “Це все путінські підступи, — переконаний пан Іван. — Про такий величезний термін навіть мови не було, поки цей покидьок до Італії не поїхав. Прокурор просив 17. А після візиту Путіна — зразу 24 роки!”

/storage/2019/07/19/image/md_WxIA_03-avt12.jpeg

Софія Михайлівна читає лист, який онук передав їй з Італії. “Ви не переживайте – я тримаюсь і буду триматись”, – пише Віталій.

Сусідка Олена Фаліон добре знає Віталія Марківа, її діти росли разом з ним. “Ганяли футбол, у “войнушки” грали, — пригадує жінка. — Віталик завжди був дуже добрим, гарним хлопчиком. До старших ввічливо говорив, бабцю з дідусем слухав. У нього дуже хороше виховання”.

“Він був у 6-му класі, коли мама поїхала в Італію, — пояснює бабуся Софія. — Сестричка Руслана ще тоді до школи не ходила. Я пильнувала дітей, вчила їх вірити в Бога, шанувати старших, бути чесними”.

“Конфлікти між нами були, бо підліток бабцю не завжди слухати хоче, — продовжує жінка. — Пам’ятаю, якось навіть раз побились із ним — бо зв’язався зі старшими хлопцями, а сам малий ще був, 12 чи 13 років, то я насварила добряче. А він, як хотів мені допекти, то казав “баба-жаба”.

Але я не сердилась, бо то було не зі зла. І нині ще так каже — ось, зараз покажу”.

Пані Софія дістає торбинку з нижньої полички шафи. Усередині — дбайливо складений у декілька разів папірець. Лист онука з італійської в’язниці.

“Добрий день, дорога баба-жаба (жартую), — писав Віталій 27 травня 2018 року. — Ви не переживайте — я тримаюсь і буду триматись, бо знаю, що на мене чекають вдома, і мене не зламати. І ви обов’язково побачите правнуків, бо я завжди повертаюся — чи то з Майдану, чи то з війни, і тепер повернусь з тюрми”.

ЗАХИСНИК ПРАВДИ

У школі Віталій був неформальним лідером — старостою не обирали, але хлопці його слухали. “Він був дуже товариським, — пригадує Надія Максимчук, класна керівничка Марківа. — Завжди захищав правду, мав дуже сильне відчуття справедливості. До вчителів з повагою ставився. Любив біологію та історію, а твори писати — то не його було”.

“Знаєте, як буває, хлопці в школі дівчат задирають, ображають. То Віталик був геть не такий! — додає однокласниця Дарина Загородня. — Він із нами товаришував. Чесно: нічого поганого про нього не скажу. Бачила однокласника на зустрічі — 10 років після школи. Він тоді був у дуже гарному настрої, багато говорили про Майдан, про війну. Розповідав про свої плани. Хотів будувати військову кар’єру...”

“Він був дуже компанійським, хорошим організатором, — пригадує Павло Машута, шкільний товариш Марківа. — У 9-му класі ми організовували 8 Березня для дівчат. Завели їх на піцу, вино купили”.

По завершенні 9-го класу Віталій разом із 7-річною сестрою Русланою переїхав до мами в Італію. Почався новий період у житті. У листопаді 2013-го знову все змінилося.

/storage/2019/07/19/image/md_rS94_03-avt5.jpeg

Святкування Нового року в Італії. На світлині – мама Оксана, сестра Руслана, Віталій та його вітчим Манліо Рогані.

“ТРЕБА ДІЯТИ!”

“У нас — Майдан, люди гуртуються, — пригадує бабуся. — А Віталик два дні не відлипає від екрана в Італії. Не витримав — “Я не можу сидіти далеко!” У нього якраз відпустка була. Я знала, що приїде, пішла по крамницях, аби приготувати смачного. А він що зробив? Прибіг до хати, кинув сумку, і на Київ. Ми тоді навіть не побачились...

На Майдані Віталик зустрів Діану. Кинули поглядом одне на одного, та й кохання розгорілось. Весілля не робили — не до того було. Відсвяткували розписку. Оксані, доньці, тоді не виходило з коштами, аби прилетіти. То її чоловік-італієць (він дуже добрий до Віталія та Руслани, любить їх сильно) увечері поклав квиток на стіл: лети! Віталію не сказали. А який то був приємний сюрприз для нього! Діану він дуже любить, казав навіть, що в неї вареники смачніші, ніж мої. То я потім брала рецепт — до картоплі, виявляється, треба додати часнику. Ех, — зітхає бабуся. — Діана — боєць, вона мене нині дуже підтримує. Я плачу, а вона каже: все буде добре”. Діана уточнює: з Віталієм познайомилися у новорічну ніч 2014 року на Майдані Незалежності. “Він вважав своїм обов’язком підтримати протест українців. Казав, що не маємо права віддати Батьківщину злочинцям, — згадує. — Через пів року після знайомства Віталій зробив мені пропозицію, у жовтні ми одружилися. Разом оселилися під Києвом. Та щойно стали формувати Нацгвардію, збирати добровольців, Віталій пішов боронити Україну”.

“БОРІТЕСЯ — ПОБОРЕТЕ”

Марків увійшов до складу першого батальйону, який згодом назвали на честь Сергія Кульчицького.

“Я підтримала його рішення їхати на Схід, — веде дружина. — Тоді нам здавалося, що це ненадовго, АТО за декілька місяців закінчиться. Та коли Віталій вперше приїхав із Донбасу, вже зрозуміли, що там — війна. За два місяці чоловік схуд на 15 кілограмів, у нього з’явилася сивина. Важко було дивитися на нього...”

Мати Віталія, Оксана Максимчук, каже, що вибір сина був для неї неочікуваним. “Я мала розмову з ним перед підписанням контракту зі Збройними силами. Просила добре обдумати рішення. Син не мав сумнівів, адже хотів жити у вільній Україні”, — розповідає жінка.

У Віталія на грудях є велике татуювання з картою України, на руці — Шевченкові “Борітеся — поборете!” Це — лейтмотив життя.

“На фронті мав позивний “Італієць”, бо добре знав цю мову, — каже дідусь Іван Петрович. — Генералу Кульчицькому був близьким товаришем. Як він загинув, Віталій плакав дуже... Але загалом онук мало розповідав. Як телефонував із фронту, то казав лише: “У мене все добре”.

ТОЙ СТРАШНИЙ ДЕНЬ

“Віталій не планував повертатися в Італію. Ми хотіли будувати майбутнє в Україні, — додає Діана. — Тоді, у 2017-му, хотіли лише провідати його маму. І навіть не підозрювали, що може трапитися щось подібне. Про загиблого фотокореспондента Рокеллі я вперше почула у відділку, вже після затримання Віталія”.

Мама засудженого пригадує той день. “Мій чоловік із донькою поїхали в аеропорт Болоньї зустрічати дітей, а я залишилася вдома, — каже Оксана Максимчук. — Поговорила з сином, коли вони сіли в авто. За декілька годин зв’язок із ними зник. Я дзвонила на номер чоловіка, доньки, Віталія, але ніхто не відповів. Страшенно хвилювалася. Аж за декілька годин моєму чоловікові дозволили зателефонувати мені з відділка. Додому вони повернулися без сина, з аркушем паперу, на якому було написано, в чому звинувачують Віталія.

Від смерті журналіста минуло стільки часу! Якби італійська влада мала якісь реальні докази провини Віталія, то давно вже би зробила відповідні запити. У них було багато можливостей його затримати і передати італійському правосуддю. Коли італійські карабінери приїздили для обміну досвідом із Національною гвардією, син був перекладачем. Згодом звертався до італійського посольства для поновлення паспорта”.

Мати переконана: Віталія просто призначили на роль винного. Адже він “засвітився” у сюжеті італійських журналістів про нашу війну. “Підійшов їм по всіх параметрах. На відео показав, що знає італійську мову, бо його зачепило за живе. Італійські журналісти обговорювали, що наша армія — це найманці, які приїхали на Схід вбивати мирне населення. Віталій відповів їм, що це неправда — тут є тільки захисники України”.

“Після арешту нам не дали з ним поговорити, — пригадує дружина Діана. — Перше, що Віталій спитав, коли нам нарешті дозволили зустріч, — чи ми віримо у правдивість цих звинувачень. Звісно ж, ми знали, що Віталій ні в чому не винен”.

/storage/2019/07/19/image/md_5N3r_03-avt2-1.jpeg

У квартирі цього будинку на вулиці Тихій ріс Віталіій.

“МАМО, Я НЕ ХОЧУ, ЩОБ ВИ ПЛАКАЛИ”

“У нас не було ілюзій щодо виправдання, — каже далі Діана Марків. — Віталій у телефонних розмовах готував мене до того, що його засудять. Але ж хіба до цього можна бути готовим? Моє серце крається на шматки...”

“Коли я почула вирок, у мене не було емоцій: я мовчки сиділа, опустивши голову, — каже Оксана Максимчук, мама. — Мені казали, що в момент виголошення вироку син дивився на мене. Але я не могла зустрітися з ним поглядом. Після закінчення суду він попросив конвоїра дати змогу зі мною попрощатися. Син був значно спокійніший, ніж я і адвокат. “Мамо, я не хочу, щоб ви плакали. Не показуйте, що ви засмучені, бо для нас це — ще не кінець”.

Нині в Італії готують апеляцію на вирок — на це є 90 днів. Її, ймовірно, розгляне суд Мілана.

“Я побачу сина в п’ятницю, 19 липня, — каже мама Оксана. — Нам виділяють на побачення шість годин щомісяця.

Возимо йому передачі. Дозволено не більше як 20 кілограмів на місяць. Беремо книги, одяг, їжу, також гроші. Віталій має дозвіл ходити у спортзал тричі на тиждень на 1 годину 40 хвилин. Бібліотеку, курси й двір йому заборонили відвідувати після доносу, що він нібито готує втечу з тюрми Павії”.

“...Я чекаю, коли це все закінчиться. Впевнений, що рано чи пізно правда випливе назовні, і я повернусь на Батьківщину”, — писав Віталій Марків у листі до рідної бабусі. І ми теж у це віримо. Чекаємо. Повертайся!

Читайте також про наш експеримент з виборцями і... гречкою.

Найважливіше

19.08.2019
:
Здоров'я
Для життя Сашкові потрібні декілька апаратів, які не працюють без світла.

“Донька народилася здоровою. У півтора року захворіла на вірусний енцефаліт. І от наслідки...”

19.08
Актуальне
Фото УНІАН

Легенда українського культурного опору - про діалог з Донбасом, українську зневіру та філософію щастя.

19.08
показати більше