П’ять років тому — 2 лютого 2015-го — не стало культового українського музиканта. Він загинув у аварії на Дніпропетровщині. Андрієві Кузьменку, якого шанувальники називали просто “Скрябін”, було лише 46...
Напередодні п’ятих роковин мати співака дала ексклюзивне інтерв’ю “Експресові”, розповівши про те, чи сниться їй син, яким він був у дитинстві та з ким одружилась його єдина донька.
“ЦЕ ВИЩЕ МОЇХ СИЛ...”
— Ольго Михайлівно, ви на місці тієї жахливої аварії не були?
— Ні. Їздив тато, була Світлана, була дочка. Ми поставили хрест на місці ДТП. Після чого, до речі, на цьому страшному повороті сталася тільки одна аварія. А до того — здається, двадцять вісім. (Зітхає). Друзі Андрія організовували також церковні відправи за участю священників різних конфесій. Їздила туди і моя старша сестра. Я ж не можу. Однозначно. Це вище моїх сил...
Взагалі, перші два роки я не могла нічого робити. Ніби не жила, а була в іншому вимірі. Розум відмовлявся сприймати те, що сталося. Знаєте, коли хтось важко хворіє, ти якось готуєшся до найгіршого. А тут усе було так раптово. Тим більше — загинула твоя дитина. Це просто... страшно. От. Ми рятувалися спілкуванням із людьми, які, йдучи з цвинтаря у Брюховичах, де похований Андрій, часто заходили до нас додому.
— Скажіть, пісні “Скрябіна” нині лунають у вашій оселі? Чи все-таки вам важко чути голос сина?
— Я спокійно слухаю всі Андрієві пісні у виконанні інших людей. Наприклад, нещодавно була на концерті “Скрябіна”. Юрко Юрченко уже рік працює з гуртом, але я побачила його на сцені вперше. І мені дуже сподобалося. Він настільки все розуміє та органічно передає. До того ж — такий феєричний чоловік. Прекрасно! Група працює досі, тому що я розумію: людина живе у своїх піснях, доки вони лунають... А ось Андрія голос я тепер не можу слухати. Взагалі.
— Він з’являється іноді у ваших снах?
— Так, приходить не раз, але так дуже мигцем. Натомість невдовзі після похорону (у голові тоді весь час крутилася думка: “Синочку, скажи мені, ну скажи-и-и, хто винен?”) був один сон. Досить чіткий та зрозумілий. Усе відбувалося біля старенької хати моїх діда й бабці, де я народилася у 1947 році. Ото виходжу надвір і бачу, що в саду хазяйнують якісь селяни. Десь п’ятеро старших чоловіків та жінок. Вони збирають яблука. Проте зривають їх просто з гілками та жбурляють у ящики. І плоди розбиваються об дошки.
Я дивлюся на це й здивовано думаю: “Де ж мій Андрій? Чому не зупинить тих людей?” Виходжу перед будинок, а він там сидить. Осідлавши, як коника, сільську лавку. Вбраний у такий літній светр із довгим рукавом блідо-рожевого кольору, якого в житті ніколи не мав. Я й кажу: “Синочку, що вони таке роблять?” А у відповідь чую: “Мамцю, я не винен”. І все — кінець фільму. Тобто він не винен у тій аварії!
Я й кажу: “Синочку, що вони таке роблять?” А у відповідь чую: “Мамцю, я не винен”.
— До речі, який в Андрія був водійський стаж?
— Та ще з армії. Треба порахувати, скільки то років... У війську його навчили їздити на різних машинах — від старих драндулетів до сучасних автомобілів. (Андрій служив у госпіталі в Калініні і його не раз відправляли у відрядження до Львова по запчастини для “швидких”). Потім привіз собі першу машину, яку треба було ще оформити, а то виявилось не так просто... Ну, словом, він їздив за кермом довго.
“ЛЮБИВ ВИПИТИ ХОРОШОГО ВИНА”
— У вас збереглися його листи? З тих часів, коли було заведено їх писати...
— Звичайно, листи є. Ціла пачка. І з навчання у медінституті (студіював у Петрозаводську, що в Карелії), і з тієї ж служби в армії. Переглядала їх нещодавно. Але там немає чогось серйозного. Вони написані в такому жартівливому стилі. Наприклад, Андрій розповідає, як вони поїхали одного разу картоплю копати під Фінляндію. То справді варто почитати. Ну, трошки він міг прибрехати, щоб красивіше було. (Сміється). Ой, син часто мені тоді писав.
— Як би ви продовжили речення: “Не всі знають, що Андрій Кузьменко...”?
— (Пауза). Не був такий веселий, як на екрані. А ще він дуже серйозно ставився до всього, що робив. Навіть до вибору друзів. Він міг помилятися і в них, зрозуміло. Але потім, коли “відрізав”, уже ніколи більше не повертався до того. Не всі знають також, що Андрій був дуже відповідальним... Окрім того — надзвичайно працьовитим. Ніколи довго не спав. Уже о шостій ранку його не було вдома. Сидів десь у студії. Тепер я розумію: він просто поспішав жити!
— А як до чарки ставився?
— Любив випити хорошого вина. Але, ви розумієте, Андрій така “багатолітражка”, що по ньому ніколи й не видно було. (Усміхається). Натомість горілки, по-моєму, взагалі ніколи не вживав. Вона його не цікавила. А от добре вино, кажу, міг перехилити. До того ж знався на марках.
— Популярність його вимотувала? Iноді дивишся на YouTube запис із якогось концерту, то люди ледь не вішаються йому на шию. Та й віддавався “Скрябін” кожного разу, ніби виступав востаннє...
— А він просто не вмів інакше. Йому було в кайф вийти на сцену, розумієте? Коли людині в кайф, то вона й викладається відповідно. Якщо ж починає заощаджувати, то й концерти такі виходять. Ви подивіться, скажімо, виступ на Zahidfest-2014. Я його навіть виставила собі на сторінку у фейсбуці. Коли Андрій пішов у публіку, як його вітали та обнімали! Ніби знали, що це справді востаннє. (Зітхає). Не раз глядачі носили сина на руках. У мене є десь така фотографія... Знаєте, мій син дуже дорожив тією увагою людей і тим усім, що в нього було.
Фото УНІАН
“ВІЙНА ВБИЛА МОГО АНДРІЯ!”
— Ви можете сказати: Андрій був щасливою людиною? От як ви думаєте?
— До того часу, поки не почалася війна. То був найстрашніший період. Тоді й відбулося переродження. Ми побачили іншого Андрія. Зовсім... Після відвідин госпіталів та спілкування зхлопцями розповідав мені: “Мамо, вони — без рук та без ніг. А це ж за віком — мої діти!” Він не міг дихати, побачене перевернуло його... І, ви знаєте, якби Андрій лишився жити, то обов’язково був би “там”. Я просто по очах бачила, що він туди поїде. Та й зронив якось: “Я ж — медик і зможу виконувати фельдшерську роботу”. Кажу, ще трохи — й син був би в АТО. Розумієте? Та війна вбила мого Андрія!
— Останню зустріч пам’ятаєте?
— Пам’ятаю. Я тоді сказала синові: “Слухай, не їдь на той схід. Бо після того всього, що ти там говориш, тебе, як зловлять, то розідруть. І ми не знайдемо!” А він дивиться поверх моєї голови. Добре знаю той погляд: це означає, що Андрій не послухає й зробить по-своєму. Тоді я знову: “Не їдь у той бік. Ще раз тебе прошу. І не злися, синочку (бачу, що він злиться). Ото в дорозі подумаєш собі й зрозумієш, що я маю рацію”. У відповідь каже: “Добре, добре, я приїду, й ми з тобою потім поговоримо”. З цими словами він вийшов. Я не думала, що то останній день моєї дитини в хаті... А через декілька днів сталося страшне!
— Щоб не завершувати на такій ноті... У вас недавно в родині була приємна подія: донька Андрія вийшла заміж. До того Барбара знайомила бабусю зі своїм майбутнім чоловіком?
— Так, вони приїжджали до мене влітку. Знайомитись. І я потім їздила до них. Тож Віктора (його прізвище Тур) ми знаємо. Вчиться, як і Буся, на шостому курсі медінституту. Вона, правда, ще не визначилась із напрямом, а він обрав педіатрію. Хороший та спокійний хлопець. Як сказала його мама, син пішов у батька. (Усміхається). Онучка завжди була такою серйозною та діловою дівчинкою. Вона спочатку хотіла піти в економісти чи менеджери, та я підштовхнула до медицини. Потім трохи переживала, чи правильно зробила, та Барбара нині у захваті від навчання. Каже: “Я собі не уявляю, що могла б займатися чимось іншим”. А ось співати її ніколи не тягнуло!
Так само, як і малювати, до речі. Хоча мама ж за освітою — художниця. Зате онучка чудова візажистка. Закінчила навіть якісь курси. То я кажу Барбарі: “Ось де проявляється твій талант до малювання. Після твого пензлика всі дівчата стають просто красунями!” (Сміється). Знаєте, мені приємно, що, як не Андрій, то його донька буде медиком.
3 ФАКТИ З ДИТИНСТВА “СКРЯБІНА”
РАДІО
— Він ще в чотири роки слухав зарубіжні рок і джаз, — розповідає Ольга Кузьменко. — Адже моя сестра, яка закінчила консерваторію, дуже любила польське радіо. Особливо — програму Lato z radiem, яка щодня йшла о 9.30 і 14-й з чимось. Віра брала Андрія за руку, в іншу — приймач та йшла гуляти. І малий це все слухав. Тож не дивно, що потім перфектно знав не тільки європейську та світову музику, але й польську мову.
ГРОШІ
— Мій Андрій ніколи не мав скарбнички, як був малий. Вона йому не була потрібна. Знав, що достатньо попросити про щось маму чи тата, і в “рамках можливого” вони це куплять. Тож не мало сенсу відкладати якісь гроші. Зрештою, він був єдиною дитиною у сім’ї, тому самі розумієте. (Усміхається).
СЛЬОЗИ
— Дитиною Андрій був плаксивий. У садочку просто ридав за мною. Злився і плакав. Перестав, уже коли пішов у перший клас. Якось так раз — і все. До слова, син ніколи в школі не бився... А в дорослому житті я ніколи не бачила на його очах сльози. Певно, малим він усе виплакав і залишився тільки сміх.
Дякуємо, що прочитали цей тексту газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю із художницею Владою Ралко
