Попри поважний вік, легендарна актриса все ще в строю. І на сцені грає, і в кіно знімається. Хоч останнім часом змусила своїх шанувальників похвилюватися, потрапивши до лікарні... Та все ж мені вдалося взяти інтерв’ю в Ади Роговцевої.
— Знаю, що ви нещодавно повернулись з чергових гастролей. Де були, якщо не секрет?
— В Одесі, куди їздили з виставою “Будьте, як вдома”. Раніше вона йшла російською мовою, а тепер — українською. І я щаслива, що ми переробили. Так навіть стало краще. П’єса — розумна й тепла... А як нас приймають! Поклони у фіналі перетворюються на якесь дійство. (Усміхається). Ну а потім, користуючись нагодою, звертаюсь до глядачів з важливим словом. І звучить наше: “Слава Україні! Слава нації! Смерть ворогам!” Причому — на кожній виставі. І люди відгукуються, і народжується єднання.
— Кажуть, ви нині знімаєтесь у серіалі?
— Так, у “Каві з кардамоном — 2”. У мене там такий цікавий персонаж. (Ада Роговцева грає графиню, матір головного героя. — Авт.). Щоправда, я тільки починаю зніматися. Поки що був лише один робочий день, тому не знаю, що сказати. Незабаром знову зйомки. Готуюся. Між іншим, перед тим була пауза роки три-чотири. Тоді я зіграла у продовженні “Мами”. Був такий фільм. Ото й усе.
— А що ви відповідаєте, коли вас запитують щось на кшталт наївного — кіно чи театр?
— Не можу вибрати. Тому що (сміється) дуже люблю і кіно, і театр. Це різна робота та різний стан. Фізичний, психологічний, всякий-всякий. Це все, кажу, інакше. І воно однаково мені дороге. До слова, я ж почала зніматися у вісімнадцять років — ще коли вчилася в інституті Карпенка-Карого. А з четвертого курсу — в театрі. Професійному... Це моє життя, моя доля!
— Ви згадали про інститут, який закінчили, а потім, через роки, стали там викладати. Одним із ваших студентів був народний артист України Олексій Богданович. Ви, здається, з ним ще й земляки?
— Так. Він з-під Глухова, зовсім близенько від нас. Я навіть була в нього вдома. Пригадую, ми під’їхали, а він вийшов з хати з маленькою... козулею на руках. У мене збереглися фотографії. Знаєш, коли Олексій прийшов до нас на курс, він був, як принц. (Усміхається). Прекрасний такий хлопчик. Відмінник. Дуже хороший. Я горда, що в мене був такий учень і що ми якось дуже-дуже душею з ним поріднилися.
— А правда, що він був схожий на вашу юнацьку любов?
— Ніколи в житті. То Олексій або прибрехав, або вигадав, або ще там щось. Я не була ні в кого закохана, крім Костя Петровича. (Степанкова. — Авт.). Він перший, до кого в мене прокинулись почуття. Я ж була вихована дуже цнотливо. У радянські часи закоханість уже вважалась гріхом. (Сміється). І взагалі, в юності я була максималісткою. До того ж — комсомолкою... Тому — ні.
— Бачив на YouTube сюжет про 18-річного скрипаля, який щодня грає у вашому рідному Глухові просто неба, для перехожих, “Мелодію” Скорика. Попри небезпеку, що чигає у прикордонні. Це так зворушливо...
— Що ти кажеш?! (Після паузи). Знаєш, іноді дивуєшся — начебто живеш у такій сірості-сірості, особливо сьогодні, коли такі часи настали, що часто проявляються не найкращі люди, і раптом — як сонечко сходить — з’являється Людина. Так, є прекрасні люди. Їх, може, менше, ніж нас усіх (усміхається), але вони є, і на них тримається все, і біля них тримається все.
— Останнім часом у столиці та області що вдень, що вночі — повітряні тривоги. I тривають, буває, по десять годин...
— Так. (Зітхає). Я тепер часто живу не в Києві, а у селі, що під Борисполем, то я знаю. У нас там були певні об’єкти, що цікавили цих падлюк... Тож у нас гучно. Відчувається. Все відчувається.
— Від початку війни ви були частою гостею у зоні АТО. А траплялися там небезпечні ситуації?
— Одного разу в нас був концерт, зовсім на передовій. Ми відпрацювали, поїхали, а через дві години туди прилетіло. У те місце, де ми якраз були. І таке буває. Всяке буває... Знаєш, дуже багатьох хлопців, що носили мене на руках, тих, з ким я обіймалась, з ким говорила, з ким поріднилася, нині вже немає, немає, немає... (Зітхає). Добре, що в документальному фільмі “Вітер зі Сходу” вдалося бодай трішки зафіксувати ті наші поїздки та зустрічі.
— Ви добре знайомі з генералом Залужним, який сьогодні — посол України у Великій Британії. Чи підтримуєте з ним контакти?
— Ну, шлемо одне одному вітаннячка. Або він мені, або я йому. То листівочка якась прийде, то телефонний дзвінок, то хтось на словах передасть. Ми з ним рідні, просто рідні люди. Так сталося, що він прийшов до мене на виставу й після вистави ми познайомилися. А через день чи два його призначили головнокомандувачем. Тож я знаю Залужного ще до того, як він став великим-великим військовим начальником. Він — золотий, добрий, уважний, розумний. Мені він дуже імпонує. Я його дуже й дуже люблю!
