Понад двадцять років він працює у столичному театрі імені Франка, де зіграв багато цікавих ролей. Проте популярність йому принесло кіно. Зокрема, такі комедії, як “Останній москаль”, “Слуга народу” і, звичайно ж, “Скажене весілля”. 9 листопада народному артистові України виповнюється 45...
— Пане Назаре, як ви ставитесь до цієї дати, що наближається?
— Ви знаєте, останній ювілей, який я більш-менш радісно відзначав, це було 35-ліття. Сорок років уже не так. Думаю, що далі, то святкувати буде сумніше... Чесно скажу: поява сивини у чуприні дещо напружує. Адже хочеться не старіти. (Сміється). Та наразі рано ще озиратися і підбивати якісь підсумки. Треба засукати рукави й працювати!
— До вас, як не зателефонуєш, ви постійно поза зоною досяжності. Якщо не секрет, де знімались останнім часом?
— Ось завершили роботу над третім сезоном “Будиночка на щастя”, до того були нові “Великі вуйки” і “Скажене весілля — 3”. З радістю знявся у продовженні останньої комедії. Чудовий сценарій, чудова команда. Правда, режисер був новий — Любомир Левицький, та з ним дуже комфортно й приємно працювалося. Вийшла цукерочка! Коли чекати прем’єру? Думаю, після повного зняття карантинних обмежень. Бо продюсерам фільму невигідно запускати його у напівпорожні зали. Як тільки ситуація нормалізується, тоді “Скажене весілля” й вийде на екрани... До речі, якраз під час зйомок стрічки я захворів на ковід, тож роботу на два тижні довелось перервати.
— I наскільки важко ви перенесли цю недугу?
— На щастя, я перехворів легко. Це було щось на кшталт міцного грипу. У перший тиждень спостерігалась висока температура, потім вона спала до 36-ти. Була загальна слабкість, а ще — втрата нюху і смаку. Пневмонії, Бог милував, я не мав. Натомість у батька (народний артист України Лесь Задніпровський. — Авт.) ситуація була важча: через запалення легень він довго очухувався.
Чи ходив я у масці? Так, і тоді, і тепер. Але, бачте, все одно не вберігся. Тут така ситуація: коли ти їдеш у машині — до зйомок чи після — одягаєш ту пов’язку. Але ж на майданчику все одно доводиться її знімати. Усі обслуговуючі цехи в масках, проте актори мають спілкуватися між собою. І якщо хтось із них захворів на ковід, то вірус у будь-якому разі передасться.
Актори мають спілкуватися між собою без масок. І якщо хтось із них захворів на ковід, то вірус у будь-якому разі передасться.
— Скажіть, криза середнього віку ще не постукала у ваші двері?
— Може, й стукає. Та я стараюсь її не помічати. Слава Богу, мені поталанило з дружиною і дітьми. Так що... Я свою кризу, можливо, й помічаю (усміхається), але проживаю легко.
— Ви згадали про дітей. Які у них проявляються інтереси?
— Моєму синові дванадцять років. Захоплюється баскетболом. Думаю, він виросте вищий за мене. Принаймні маму вже перегнав. (Усміхається). А донечці — лише шість років. Вона ходить у садочок. Гадаю, буде або художницею, або актрисою... Оце якраз сидимо разом у машині. Я відіграв денну виставу в театрі, й дружина з донькою, які зібрались погуляти в парку, заїхали за мною.
— Мабуть, ваша поява у громадських місцях супроводжується постійним впізнаванням. Наскільки це утруднює життя чи ви вже звикли?
— Я люблю, коли беруть автографи до вистави чи після або ж біля театру чи на знімальному майданчику. Проте, коли гуляю з родиною або заходжу в магазин, почуваюсь не дуже комфортно. Тому, щоб не впізнали, намагаюся натягнути кепку чи... Ну, тепер є маска, тож одягнув — і можна спокійно йти за продуктами. Зрештою, продавці й так мене знають. Ставляться добре, але знижок ніхто не робить.
— А метро ви користуєтесь?
— Звичайно. Якщо мене й там упізнають, просто усміхаюсь. Коли ж ні — слава Богу. (Сміється). Взагалі люблю метро. Особливо часто користуюсь ним, коли треба дістатися у театр. Якщо вистава вечірня, то мене викликають на 17-ту чи 18-ту годину.
І це якраз той час, коли на київських дорогах починається “дурдом”. Тому на підземці доїхати найзручніше та найшвидше. А головне — без корків!
— Пане Назаре, якби з’явилась можливість відпочити від роботи, куди б ви хотіли поїхати?
— На Закарпаття — у Поляну чи до Сваляви. Люблю і відпочити трохи, і полікуватися водичкою. Якщо маю вільні дні, їду туди. Щоправда, цього року такої можливості не було. Зйомки, зйомки... А ось дружина з дітьми любить літати до Туреччини. Відпочивали там і цього літа. Для них головне — море, а для мене — гори!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з письменником Артемом Чехом
