Глядачі пам’ятають його за стрічкою “Той, хто пройшов крізь вогонь” Михайла Іллєнка. Проте останні 2,5 року Дмитро Лінартович — військовослужбовець. Йому довелося бувати і в Бахмуті, і в Соледарі. В останньому киянина, який потрапив в оточення, поранили...
— У мене була важка мінно-вибухова травма, — розповідає “Експресу” заслужений артист України. — Постраждали голова, шия, плечі, легені й т. д. Без перебільшення — я зазирнув в обличчя смерті... Мені кололи морфій, щоб довезти з “нуля” у лікарню. Спочатку в одну, потім у другу, далі в третю. Поки врешті-решт я опинився у Київському військовому шпиталі. Його лікарі якимось чудом мене врятували. Зшили трошки й підлатали.
— Бойові рани вже загоїлися чи ще дають про себе знати?
— Далеко не все позагоювалось, але я навчився з тим жити. Уже через декілька днів після операції міг висмикнути крапельницю з катетера й піти у справах. Якщо не на прем’єру фільму, то на телебачення чи творчу зустріч. Виступаючи іноді перед аудиторією 300 — 400 чоловік, стояв з гітарою і думав, чи зараз не впаду. Проте не впав! Тепер ось планую лягати на реабілітацію, але все одно маю багато запрошень. І від військових, і від їхніх сімей.
— Ви часто відвідуєте госпіталі, де співаєте для поранених. Коли потрапляєте туди, не виникає відчуття дежавю?
— Звичайно, пане Богдане... Знаєте, для мене такі виступи — це певна місія. Хочеться, щоб хлопці бодай на годину забули про свої проблеми. Я ж їх дуже добре розумію, бо не естрадник, а бойовий офіцер, який також пройшов через штурми, зачистки, поранення... І про це я розповідаю у своїх словоспівах. До речі, ми взяли шефство й над військовими ліцеями та вишами, де теж проводимо творчо-мотиваційні зустрічі. Мені є про що розповісти: і як розвіднику, і як артисту театру й кіно.
— Кажуть, не так давно у вас була прем’єра?
— Я зіграв у короткометражному фільмі “Фосфор”. Це історія про військовослужбовця, який повернувся з фронту й проходить реабілітацію. Головний меседж — ніколи не можна опускати руки та здаватися. Навпаки — треба боротися за своє життя. Попри все... Режисер цієї стрічки — Костянтин Лінартович. Працювати з батьком було дуже складно, адже він — людина вимоглива. Проте, коли ти надсадно рвеш душу, тоді й результат відповідний.
— А в театрі ви сьогодні граєте?
— Так, в “Украденому щасті”. У цій виставі йдеться про одвічні почуття: любов, ненависть, заздрість... Там є все! Драматургія Франка — найвищого світового гатунку, на одному щаблі з Шекспіром. Причому ми показали цей класичний твір не канонізовано, не з патетичним тоном, а без такої собі лже-орнаменторики та іконності. Тому критики дуже високо оцінили нашу роботу... Поза тим, є інші цікаві задуми: наприклад, рок-опера про Василя Сліпака. Ну, планів дуже багато. Головне — встигнути їх втілити.
— Ви, здається, також дебютували в літературі? Маю на увазі вашу поетичну збірку...
— Спочатку вийшов перший “Словоспів”, а тепер ось — другий, доповнений та з чудовими малюнками. Книжка просто розлетілась, тому доведеться, напевно, додруковувати. Адже на кожній зустрічі підходять за автографами й просять мою збірку. Звичайно, я даю, даю, даю... Нині ж у видавництві готується новинка — “Вітер у степах”, до якої увійшла свіжа поезія. Я думав, що виписався, але — ні. (Усміхається). Восени мене прийматимуть до Спілки письменників.
— Поза тим ви ще й викладаєте у виші?
— Так. Свого часу я працював в інституті імені Карпенка Карого, а нині — в університеті імені Шевченка. Я — доцент кафедри кіно- і телемистецтва. У нас навчаються майбутні диктори, телеведучі, оператори, кінорежисери та сценаристи. Я ж викладаю художнє слово й уже випустив шість курсів.
— Бачив у соцмережах ваше фото з генералом Залужним. Які враження, емоції, відчуття залишила та зустріч?
— Коли я прийшов до нього в кабінет, генерал підійшов, потиснув руку й сказав: “Дмитре, я тебе вітаю!” Потім вручив нагородну зброю. Опісля ж я виконав декілька словоспівів: “Котиться по полю м’яч”, “Волонтерку”, “Вісім метрів”... Знаєте, Валерій Федорович справив на мене враження людини, яка не втратила людяності. Мужність і доброта — це дві речі, що йому притаманні.
До слова, він мене тоді став відмовляти від повернення на фронт, бо, мовляв, остаточно надірвуся та “зітруся”. Натомість можу ще багато зробити, працюючи з особовим складом щодо морально-виховного і психологічного забезпечення. Власне, так виник проєкт “Словоспів у ЗСУ”, над яким тепер трудиться наша група... А з генералом Залужним ми сьогодні дружимо, переписуємось, і я йому дуже багатьма речами завдячую.
