Мій співрозмовник — продюсер, шоумен, телеведучий. Нині ж Ігор Кондратюк ще й волонтер. Збирає кошти для допомоги нашим військовим — як в Україні, так і за кордоном. Нещодавно вчергове побував у США, де проводив “Караоке на майдані”...
— Це була вже сьома благодійна акція для фонду Revived Soldiers Ukraine, — каже “Експресу” 62-річний Ігор Кондратюк після повернення з Маямі. — Ще два заходи, у Сакраменто й Атланті, я проводив раніше — для своїх зборів. Суми десь більші, десь менші. Мій рекорд — понад 17 тисяч доларів, на які було придбано два човни для нацгвардійців Херсонщини... Я допомагаю й іншим підрозділам.
— I які сьогодні їхні потреби? Не здивуюсь, якщо це дрони...
— Тепер уже ні. Хоча свого часу я збирав гроші й на дрони. Мені, як усім волонтерам, чим тільки не доводилося займатися. Скажімо, в 2022 році це були і бронежилети, і каски, і тепловізори, і дальноміри, і рації... Що завгодно! Проте останнім часом — автомобілі й човни.
— Улітку ви відправили нашим захисникам два пікапи й бусик. Тепер, здається, збираєте на ще один?
— Я намагаюсь допомагати більш-менш стабільно. Інша річ, що не можу тягатися з великими фондами, які акумулюють кошти, в тому числі, від бізнесу. У мене — пожертви звичайних читачів моїх сторінок у фейсбуці, колишніх, я так розумію, глядачів “Караоке на майдані”, “Україна має талант”, “Х-фактору”. Тому збори не дуже значні, але... Їх треба проводити постійно, адже навіть машини й човни — розхідний матеріал, який втрачається внаслідок обстрілів, роботи РСЗВ, дронів ворога і т. д.
— На самому початку великої війни, як відомо, був пошкоджений ваш будинок під Києвом. Вдалося його відновити?
— Так, давно. Проте що тут коментувати? Це мало якесь значення у перші тижні повномасштабного вторгнення. Після того ми з вами бачили стільки не лише побитих будинків, а й знищених українських міст та сіл, що на фоні втрат інших людей (до того ж менш спроможних, ніж я, зробити собі ремонт) говорити про це просто не комільфо. Ми щодня живемо під бомбардуваннями, точніше, обстрілами. Або ракет, або “шахедів”. І кожен із нас може втратити своє житло... Така реальність сьогодення.
— Разом із тим відбуваються гучні фестивалі й концерти. Вас це не дивує?
— Ні. Мало того — я це підтримую. Якщо культурні заходи мають якусь благодійну складову, а вони, мені здається, нині всі мають, я тільки “за”. Тут питання лише в тому, де ці акції проводять та яких вжито заходів безпеки. Попри все, життя триває, і, вибачте, неможливо у Львові, Чернівцях або Ужгороді сидіти в такому ж режимі воєнного стану, як, наприклад, у Харкові... Ця історія для мене абсолютно зрозуміла.
— Вертаючись до початку нашої розмови: якщо не секрет, за скільки ви продали на аукціоні у США стяг з автографом Залужного?
— Насправді їх було два. Один купили в Атланті — за 1900 доларів, а другий — у Сакраменто, за 6200. Останній прапор був дуже крутий — із написом від тодішнього головкома: “Мир нам потрібен був раніше, нині нам потрібна перемога”. Цей стяг придбав бізнесмен, українець, який давно живе в Каліфорнії. Я сам був здивований сумою, яку він виклав.
— За океаном перебуває і ваша донька. Вона там вчиться?
— Так, Поліна — студентка четвертого курсу. Її спеціальність називається аероспейс інженіринг. Якщо чесно, не знаю, що це за професія з точки зору застосування у народному господарстві. (Усміхається). Мабуть, дуже цікава. Власне тому доця й зробила такий вибір... Востаннє ми бачились улітку — в Маямі, куди Поліна також прилітала. Сподіваюсь, узимку вона приїде на канікули додому.
— Iгорю Васильовичу, як би ви речення продовжили: “Ніколи не прощу росіянам...”?
— Того факту, що у березні 2014 року вони вирішили піти на українську землю. Мені було зрозуміло, що будь-яке намагання забрати в іншої країни хоча б один квадратний метр території призведе до жахливих жертв. І станом на сьогодні жертви вже такі, що з обох боків, думаю, доходить до мільйона. І цивільних, і військових. Тому я їм цього ніколи не прощу. Вони — країна-лай...о, ганебна пляма на карті планети Земля. Допоки живу, буду так думати!