Він був серед цьогорічних учасників національного відбору на “Євробачення”, де отримав найвищий бал від журі. І хоч путівку до Швейцарії не виборов, запам’ятався всім яскравим номером та цікавою піснею. Андрій Хайат, попри все, аніскільки не засмучується...
— Для мене завжди думка глядачів найважливіша, — каже киянин. — Якщо вони вважають, що потрібніше було відправити Ziferblat, то я маю поважати їхній вибір і рахуватися з ним... Насправді я радий, що саме цей гурт поїде в Базель. Їм, як і мені, часто говорили, що така музика — не формат. Хлопці ж залишились вірними своєму стилю... У нас — чудові стосунки. За ті декілька днів, що тривала підготовка й репетиції, ми якось зблизилися. Зрештою, нацвідбір — це ж не ринг. (Усміхається).
— Ваша пісня називається Honor, тобто “Честь”. Які ще риси ви відкрили в друзях, знайомих, загалом в українцях за останні три роки?
— Насамперед — згуртованість. Ми стали одним великим організмом, однією великою родиною. І це дуже важливо! Знаєте, якщо порівнювати концерти до повномасштабної війни та сьогоднішні, то вони набули зовсім іншого сенсу. Тепер люди не сприймають їх суто як розвагу, а радше як момент єднання. І для багатьох, можна сказати, це навіть своєрідна терапія. Особливо, якщо враховувати наші щоденні реалії. (Зітхає).
До слова, сьогодні в мене один із найбільш плідних періодів. Не хотілося б, аби хтось подумав, що війна мене надихає, але за той час я написав майже десять речей. Вони народжуються у моменти емоційних потрясінь. Наприклад, другий куплет пісні Honor з’явився після атаки на “Охматдит”. Я перебував там поряд і чув той вибух. Опісля ж не міг зупинити сльози весь день... А незадовго до трагедії я там виступав — для дітей та лікарів.
— А до наших захисників і захисниць теж їздите?
— Так. Хоча, слід сказати, що виступи перед військовими — це складніше за нацвідбір і будь-який інший концерт. Ти маєш дати цим людям порцію позитивних емоцій, підзарядити енергією та підсилити мотивацію. Що апріорі не так просто, адже, на відміну від нас, вони на власні очі бачили справжнє обличчя війни. Ми ж — попри сирени й вибухи — все одно до кінця не маємо про це уявлення... Тому виступи для військових передбачають особливий рівень відповідальності.
— В одному з ваших інтерв’ю вичитав фразу: “У мене немає золотої середини. Або чорне, або біле”. Справді?
— Так. Завжди кажу, що мене не можна пускати в політику або кудись у владу. (Сміється). Адже я не наділений дипломатичними рисами. Говорю про все дуже чітко й без прикрас. Щоправда, дорослішаючи, вчуся стримуватися. А раніше міг узагалі випалити все, що спаде на думку. І мені це іноді вилазило боком. (Усміхається). Тепер розумію, що свої судження, враження чи емоції треба подавати правильно. Аби їх належно сприйняли.
— Якщо не помиляюсь, за зодіаком ви — Овен. Типовий чи не дуже?
— Типовішого Овна годі шукати. (Сміється). Я просто кліше цього знаку. Якщо поспілкуватися з колегами чи з командами, з якими працював за весь період своєї творчості, то, звичайно, багато хто казатиме, що Khayat — нестерпний. Мовляв, зі мною дуже важко знайти компроміс. Проте я так не вважаю. (Усміхається). Просто я вмію відстоювати свою точку зору. Це, напевно, одна з найсильніших моїх рис.
— А наскільки вам притаманна самокритичність?
— О-о-о, тут мені немає рівних. (Сміється). Якщо йдеться про нацвідбір, то я вже почав цей процес: розклав себе на пазлики, прорахував, де й що було не так. Одне слово, пішло пропрацювання. Знаєте, я дуже пишаюся тим, що ми з командою змогли відстояти й втілити свої ідеї. Бо насправді було дуже багато перепон на шляху до того, щоб ви побачили номер саме таким, а не інакшим.
— Кажуть, нещодавно ви мали ангіну?
— Я досі остаточно з неї не викарабкався. (Усміхається). Було витрачено стільки енергії, часу та фінансів, щоб привести мене у форму! Добре, що це вдалося зробити до фіналу. Хоча навіть напередодні в мене були критичні моменти зі зв’язками. Може, повпливали ще стрес і хвилювання. Тобто одне наклалося на інше: ангіна на психосоматику... Нині ж — лише залишкові явища. Я просто вже доліковуюсь.
— Андрію, яким ви бачите себе через п’ять років? Якщо в нашій країні можна говорити про щось у таких термінах...
— Я бачу себе людиною, яка максимально докладається до поширення української культури. Вона в нас дуже багата. Тому, вважаю, не потрібно зазирати “за паркан” і на когось орієнтуватися. Ми маємо самі задавати тренди й демонструвати високий мистецький рівень. Крім того, хочу й надалі надихати своїми піснями людей. Це саме те, що я вмію найкраще!
