Вона була учасницею легендарних колективів: ВІА “Кобза”, а також тріо — “Либідь” і “Світлиця”. У їх складі об’їздила чимало країн: від Німеччини та Франції до Канади й США. Нині ж викладає в одному з київських вишів…
— Тішуся, що ще можу працювати, — каже “Експресу” 76-літня співачка. — Зарплата й пенсія дозволяють триматися сьогодні на плаву. (Усміхається). Викладаю ж майже 25 років. Щороку — новий набір. Останнім часом до нас вступають досить сильні діти. До мене, принаймні, поганих не скеровують. І слава Богу!
— Цікаво, які емоції у вас викликає сучасний шоу-бізнес? Наприклад, Клавдія Петрівна...
— А хто це?! Я не чула й не бачила її жодного разу. (Після паузи). На нашій сцені є виконавці й твори, які варті уваги, а є багато “барахла”. Такі одноденки. Я завжди була прихильницею змістовних пісень. Тобто тих, які щось несуть у собі та можуть підняти духовний чи бодай естетичний рівень слухача.
А коли виходять якісь напівголі дівчатка й починають махати туди-сюди ногами, перепрошую... Ні, я не проти ритмічних чи жартівливих речей, що можуть розрухати або розвеселити публіку, але це все має бути музично красиво й достойно. Тож я не розумію того всього. І вік тут ні при чім. До слова, тих років мені ніхто не дає. (Усміхається).
— Якщо не секрет, як ви форму підтримуєте?
— Ось уже майже 30 років я щоранку роблю зарядку. Маю два комплекси вправ: один — горизонтальний, а другий — вертикальний. Їх виконання займає не менше як сорок п’ять хвилин, а то й годину. Якщо раптом у якийсь день я не виконаю “норматив” (буває, що треба кудись бігти), наступного — не дай Боже пропустити.
— Ви багато років були солісткою “Кобзи”. Як велося єдиній жінці серед легенів?
— Вони називали мене “мама Ліда”. (Усміхається). Бо я могла і чай з бутербродиком принести, і костюмчик попрасувати, і причесати хлопців... Ми тоді багато гастролювали, збираючи аншлаги по всій країні. Проте моє найулюбленіше місто — Львів. Так тепло, як тут, нас не приймали ніде.
— З автором “Червоної рути” ви познайомились під час гастролей?
— Ні, у Києві. Я повернулась якраз з чергової поїздки до Львова, лежу в ліжку й тут дзвінок з Будинку звукозапису: “Лідо, виручай! Терміново треба записати пісні Івасюка, бо Софія Ротару приїхати не змогла. Володя сидить у нас і не знає, що робити...” Я погодилась, хоча мала забинтовану руку — травмувалася на гастролях.
Спочатку я сольно записала декілька речей, хоча співати було важко, бо трохи боліло плече. Ну нічого! Женя Коваленко, керівник “Кобзи”, також записав те, що його просили. А потім нас несподівано спитали: “Ви зможете виконати разом “Я твоє крило”?” Це було спонтанно. Ми ніколи не співали дуетом, але погодились. І заспівали так, ніби робили це завжди.
Володя Івасюк увесь час сидів за пультом. І коли все завершилося, він подивився на мене і сказав: “Я думав, що, крім Софії Ротару, в Україні ніхто більше не може так заспівати”. Тобто на тому рівні. При цих словах у мене очі полізли на лоба. Оце комплімент! (Усміхається). То була наша перша і єдина зустріч. Через місяць автора “Червоної рути” не стало.
— А з Назарієм Яремчуком ваші шляхи часто перетиналися?
— Ми навіть їздили на гастролі до Канади й США. Перше відділення вела “Світлиця”, а друге — “Смерічка”. Такий ось був концерт... Що й казати: Яремчук був майстром — співак високого пілотажу. А як він володів залом... Чи використовував поза сценою свої “чари”? Я на чари не реагую. (Сміється). Завжди сама вибирала собі чоловіків, точніше — моє серце. Тому до Назара ставилася, як до друга.
— А як ставитеся до тих співачок, які — на жаль чи на щастя — полишили Україну й прописалися у Росії? Взяти хоча б Ані Лорак…
— Негативно. Я ніколи їх не зрозумію. Особисто мене Москва з її аурою ніколи не приваблювала. Навіть у радянські часи. Бувала я там не раз і завжди почувалась дискомфортно. Тому й не прагнула потрапити на тамтешнє телебачення. Боже збав! Я за славою чи грошима ніколи не гналася, а просто робила свою справу.
Щодо Ані Лорак, тобто Кароліни, я була першою, хто її прослуховував у Києві. Співачці було тоді 16 років, вона приїхала зі своїм продюсером і мене попросили з ними зустрітися. Я послухала, як вона співає, і сказала, що дівчину чекає зіркове майбутнє. Бачте, вийшло так, ніби накаркала. (Усміхається). А в її душу я ж не могла заглянути.
— Лідіє Андріївно, як часто ви буваєте нині на малій батьківщині — в Черкасах?
— Учора тільки звідти приїхала. Останні два роки я часто туди навідуюсь. Улітку поховала сестру, в якої була онкологія. Це — недуга, яка забрала уже і тата, і двох братів. (Зітхає). Залишилась батьківська хата, в якій я колись народилась, а тепер сама господарюю... Тож я на шпагаті між Києвом і Черкасами. (Сміється).
