Насправді вона — Юлія Загорська, а М’ята — це “духмяний” псевдонім. Співачка відома дуетами з Іваном Наві, Хасом і Маркусом Рівою. Хоча має чимало й сольних пісень, з якими активно виступає. Власне, коли я зателефонував, щоб домовитися про інтерв’ю, киянка готувалася до концерту.
— Я виступала перед нашими військовими, — каже наступного дня М’ята. — Тими, які щойно повернулися з полону, а також тими, хто на реабілітації. Це не перший такий концерт: постійно їжджу до хлопців. Якщо медики лікують їх фізично, то я — душу. Це найменше, що можу зробити для наших захисників і для своєї країни. І це для мене — велика честь!
Щоразу такі виступи проходять у дуже теплій атмосфері. Хоча дехто з військових може сидіти взагалі без емоцій на обличчі. І зрозуміло чому... Проте якщо під кінець концерту вони починають усміхатися, для мене це найцінніше. Отже, я не просто так працюю. Знаєте, хочеться, щоб хлопці бодай на мить забули про те, що було.
— З емоційної точки зору для вас це, мабуть, теж непросто?
— Складніше потім. Бо після того, що ти побачив своїми очима, приїздиш до Києва, а там зовсім інакша картинка... Тож повертатися у мирне життя для мене непросто. Навіть доводиться звертатися до психотерапевта, з яким я проговорюю, як реагувати на це все... Знаєте, я не розумію тих людей, які сьогодні не донатять і не допомагають ЗСУ. У мене до них багато питань.
— А до повітряних тривог, які тепер бувають дуже часто, ви уже адаптувалися?
— Скажу відверто: щоразу мені моторошно, тому я ховаюся. Розумію, що не можна нехтувати повітряною тривогою. Навіть коли не лунає сирена, я прокидаюся уночі та дивлюся у телефон, яка там ситуація. А коли летить балістика, чекаю, щоб пошвидше відпрацювала ППО, і тоді стає легше... Мабуть, це називається ПТСР? Думаю, після війни ми всі ще довго оговтуватимемося.
— За останні три роки ви не виїздили за кордон?
— Ні, я не хотіла полишати рідну землю... Повномасштабне вторгнення застало мене під Києвом. Над будинком шугали ворожі літаки і це було дуже страшно... Тепер звучить смішно, але я збирала пляшки й готувала “бандерівське смузі”. На випадок, якщо раптом їхатимуть танки... Але, дякувати Богу, наші військові не допустили такого сценарію.
— У вас цими днями був день народження. Для вас це просто чергова дата чи щоразу — свято? З подарунками від рідних та друзів...
— Ви знаєте, мій чоловік ніколи не підлаштовується під якусь дату. Він може зробити подарунок абсолютно без приводу. Або, наприклад, я щось попрошу — і незабаром отримую те, про що мріяла. (Сміється). Проте сьогодні мені більше хочеться самій дарувати. Так, майже у свій день народження я поїхала до наших військових і дала концерт, про який розповідала вам на початку. Це для мене — найголовніше!
— Нещодавно вийшов ваш четвертий трек з репером Хасом — “Палай”. I знову про любов. Скажіть, чоловік не ревнує?
— Ні, абсолютно. Мало того — він усе це придумав. (Сміється). Чоловік довіряє мені, а я — йому. Тому ніяких ревнощів не може бути. Слава Богу, в мене в родині все добре. А пісні про любов, вони будуть завжди, бо кохання рятує світ. (Усміхається). І це те, що мене надихає.
— Крім Хаса, ви записали свого часу дуети з Iваном Наві й Маркусом Рівою. Причому останній — латвієць, який до того співав російською, а з вами — українською. Наскільки важко було його переконати, а потім навчити?
— Переконувати не довелося. Він хотів заспівати українською мовою, тож я запропонувала пісню “Не відпускай”. Потім трішки ставила йому вимову та показувала, як правильно розмовляти, в результаті, мені здається, вийшло просто ідеально. Після цього я кажу, що українським жінкам усе під силу: навіть латвійця навчити розмовляти нашою мовою. (Усміхається). До речі, Маркус пів року тому приїздив — приганяв автомобілі для військових. Тобто він сьогодні допомагає і його позиція щодо України дуже чітка.
— Оскільки зайшла мова про автомобілі: ви — водійка?
— Так, я воджу машину. Щодня. Належу до дуже акуратних і толерантних водіїв. Завжди пропускаю інших, навіть якщо мене хтось не пропускає. (Усміхається). Хочу своїм прикладом показати, що на дорозі треба бути ввічливим. Можливо, дивлячись на мене, хтось зрозуміє це, а може, й не зрозуміє. Ну, то вже таке... У будь-якому разі я знаю, що вчинила правильно.
— Ви уже завершили експерименти із зовнішністю чи пошук “свого” кольору триває?
— Ні. Блонд — це моє! Зрештою, натуральне волосся у мене теж не дуже темне. Знаєте, коли воно починає відростати, чоловік сміється: “Ну все, блондинка подумала, коріння потемніло”. (Усміхається). Ні, я не збираюся перефарбовуватися. Мені подобається такий відтінок. Він дарує настрій легкості та позитиву. І я почуваюсь світлою людиною.
