Вона народилась в Україні, але вже багато років живе та працює у США. За океаном Соломія Івахів активно і концертує, і викладає. А ще — випускає альбоми: від класичної музики до колядок. Власне минулого місяця вийшов диск Ukrainian Christmas, який викликав зацікавлення не тільки серед українських меломанів.
— Ми записували його у Львові з оркестром Національної філармонії, — розповідає “Експресу” заслужена артистка України. — Адаптуватися до повітряних тривог, під час яких треба було ховатися від ракет в укритті, мені було непросто. Як і до комендантської години... Тільки тут я повною мірою відчула, як людям важко з тим жити. Здавалось би, Радянський Союз давно розпався і нарешті можна розбудовувати свою державу, але... Той чорт у Кремлі знову намагається зруйнувати наші мрії.
— Понад 25 років тому ви вперше приїхали до Сполучених Штатів на навчання. Наскільки змінила вас чи, може, навіть сформувала Америка, враховуючи, що вам тоді було сімнадцять?
— Я не думаю, що Америка мене змінила. Вона просто допомогла сформувати музичний світогляд. Точніше — американська освіта сформувала мене як музикантку і як педагогиню. Сама ж країна дала можливість професійного розвитку... Чого я тут навчилася? Насамперед — дисципліни й того, що треба бути відданою своїй справі та постійно працювати над собою. Знаєте, в Україні люблять іноді халтурити, а у Штатах, якщо ти дійсно хочеш зробити кар’єру, таке просто не проходить. (Сміється).
— А що ще важливо у професійних стосунках?
— Пунктуальність. Не можна спізнюватися ні на зустрічі, ні на репетиції. Крім того, треба дотримуватися того, що ти пообіцяв. Додам, що американці за натурою — не заздрісні. Зазвичай вони доброзичливо налаштовані до інших людей. І допомагають одне одному. Навіть якщо є конкурентами. Ще одне — вони стараються нікого не критикувати. Займаються своїми справами та не лізують у чуже життя. Чи приватне, чи професійне. Тим більше — не дають порад. Хіба що ти попросиш. Тобто тут — дещо інший стиль мислення і стосунків між людьми.
— Про творчі кола — і театральні, і кінематографічні — нерідко кажуть (хто жартома, хто серйозно), що це — “мафія”. А як із цим у музичному середовищі?
— Це справді “мафія”. (Сміється). Кожен залучає своїх знайомих або свою родину. І така ситуація скрізь: що в Америці, що в Європі, що в Україні... У будь-якій сфері люди воліють покладатися на тих, кого вони знають особисто. Сфера мистецтва — не виняток. Проте тут без таланту — ніяк!
— Диплом престижного вишу, який ви отримали в Америці, певно, був перепусткою у ті “вищі кола”?
— Так. Абсолютно. Я вчилася у музичному інституті (понашому — в консерваторії), який вважають найкращим не тільки в Америці, а й у світі. Звичайно, це відчинило потім переді мною чимало дверей. Проте то було лише підґрунтя і треба було багато працювати, щоби збудувати на ньому щось більше.
Додам, що я маю докторський ступінь — це також допомогло стати згодом викладачкою. Хоча на одне місце претендувало 300 осіб. Довелося пройти стільки співбесід... Тому — так, у музичних колах є “мафія”, але тут, у цивілізованому світі, навіть якщо хтось — іноземець, він може чогось досягнути без тих початкових знайомств, якщо справді гаруватиме.
— Вам іноді не сниться, що ви виходите на сцену й раптом стається якийсь казус?
— Так, час від часу в нас усіх таке буває. Наприклад, оркестр грає вступ і ти розумієш, що це не той концерт, який ти вчив. (Усміхається). Проте мені вже давно нічого подібного не снилося, тому не можу поділитися “свіжим” казусом.
— Не здивуюсь, якщо у вас на телефоні якась українська мелодія?
— Ні, ви помиляєтеся. (Усміхається). Маю звичайний рингтон. Тому що в мене до звуків — своє ставлення. Я не люблю зайвого шуму.
— Цікаво, що ви слухаєте, що читаєте, що дивитесь?
— В основному — газети. Це — “Нью-Йорк таймс” і “Вашингтон пост”. Що слухаю? Не люблю ще й поза роботою вмикати якусь музику, бо і так постійно нею оточена. Проте післязавтра йду в “Метрополітен опера” на нову оперу Освальдо Голіхова Ainadamar. До речі, його родина походить з України... А що я дивлюся? Не належу до людей, закоханих у телевізор. У кінотеатр ходила ще перед пандемією. Проте дивилась якось на Netflix “Гуцулку Ксеню”. Це був мій останній фільм.
— Ваш колега Василь Попадюк розповідав мені колись, що одного разу у Вашингтоні в нього вкрали скрипку. У вас таких пригод не ставалося, Соломіє?
— На щастя, ні. Сподіваюся, що такого в моєму житті не буде. Ніколи. (Сміється).
