Він — народний артист, Герой України, “Національна легенда”. Написав півтори сотні пісень, серед яких такі золоті шлягери, як “Дикі гуси”, “Чарівна скрипка”, “Минає день”, “Хрещатик” та інші. А 22 травня один із найвідоміших поетів-піснярів святкуватиме день народження...
— Юрію Євгеновичу, наступного тижня вам виповниться 79 років. Наближення цієї дати викликає інші відчуття, ніж це було, скажімо, у 69 чи взагалі у 59?
— Ми ж в іншому часі живемо. Нині — війна. Тому, звичайно, все по-іншому. (Зітхає). Так, я відчуваю свій вік, і вже не такий молодий, як раніше. Але стараюсь, щоб кожен мій день був змістовним та чимось наповненим... Коли не знаєш, скільки тобі залишилось, починаєш цінувати не тільки кожну годину, а й кожну хвилину. Ще до повномасштабного вторгнення, під час ковіду, з’явилось відчуття, що завтрашній день може виявитися останнім. І воно змусило зовсім по-іншому ставитися до своєї роботи. Тож за період пандемії та повномасштабної війни я написав більше, ніж за попередні десять років.
— А до повітряних тривог ви вже звикли?
— До них дуже важко звикнути. Будь-якій людині — що молодій, що літній. І якщо ще вдень сирени сприймаєш трохи спокійніше, то вночі це, звичайно, бентежить. Ти тільки заснув, а тут... Скажімо, вчора у Києві було п’ять повітряних тривог! Чи бігаю я в укриття? Ні. Думаю, як і 99% людей. Слава Богу, ППО у столиці працює майже відмінно.
— Скажіть, які риси ви відкрили в українцях за останні понад два роки?
— Війна, як на мене, це певний іспит чи лакмусовий папірець. Хтось стає героєм, а хтось — мерзотником і падлюкою. Проте в більшості наш народ показав, що ми достойні тієї Незалежності, яку отримали в 1991 році. Сьогодні українці стали більше народом, нацією. Біда змусила нас згуртуватися і робити речі, на які в мирні часи ми й не думали, що здатні.
— Цьогоріч вашій знаменитій пісні “Дикі гуси”, здається, виповнюється 45?
— Мабуть... Звичайно, кожен автор мріє, щоб його, як кажуть, дитя, тобто пісня, жила якомога довше. На щастя, і “Дикі гуси”, і “Чарівна скрипка”, і “Три поради”, і “Верба” — досі часто виконують. Більш чи менш талановито. Наприклад, на дитячому “Голосі країни”, це було ще до війни, ті ж “Три поради” заспівала маленька дівчинка. Причому настільки зворушливо, що в мене були сльози на очах. Я думав, що після стількох виконавців мене вже ніхто не здивує... Тож я справді щасливий автор.
— На ваш погляд, штучний інтелект зможе в майбутньому замінити чи підмінити поетів і композиторів?
— Посередніх і поганих — так. Навіть зможе перевершити їх. (Усміхається). Думаю, з часом штучний інтелект писатиме краще, ніж понад половина того, що звучить сьогодні в ефірі. Однак творити вірші на рівні Ліни Костенко, або музику — як Поклад чи Івасюк, навряд чи. Та в будь-якому разі за ШІ — велике майбутнє. Ми вже не зможемо повернутися в минуле. Пригадайте, в радянські часи поставити вдома телефон була ціла проблема. А тепер з мобільного можна подзвонити в будь-яку країну світу.
— До рідних іноді телефонуєте за океан?
— Звичайно. Ми спілкуємося. У нас дружна сім’я. До речі, рік тому, в серпні, у мене народився правнук. Його назвали Левком, тобто Левом... Тож я вже став прадідусем. (Усміхається).
— Кажуть, один із ваших онуків зі США повернувся в Україну?
— Так. Він закінчив там коледж, а потім вступив до філіалу Арізонського університету, що відкрили у Києві. Як не дивно, у нього немає ностальгії за Америкою. Навпаки. Додам, що мій онук десять років не чув української мови. Проте я взяв йому викладача й за три місяці вдалося все надолужити. Тож він найкраще склав іспит у виші й тепер скрізь спілкується українською. Так що в цьому плані в нас теж усе гаразд.
— Цікаво, коли ви востаннє приїздили за натхненням у Карпати?
— Чесно кажучи, давно. А ось на Прикарпатті та Буковині я провів декілька місяців, коли почалася велика війна й довелося полишити Київ. Потім уже вирушив до Іспанії. Не збирався затримуватися за кордоном, їхав з дружиною привітати друга з ювілеєм, але залишився на понад пів року. Вдома — зима, а там — вічна весна. Чудова природа, чисте повітря, чайки літають, хвилі бачиш з вікна, оскільки море — через дорогу. В таких умовах, звичайно ж, чудово писалося... Однак згодом я повернувся в Україну. Адже це — моя країна!
