До представників ТЦК у нашому суспільстві ставлення неоднозначне. Багато хто зневажає їх і каже, що справжні воїни — ті, хто на фронті. Та насправді чимало військовослужбовців центрів комплектування, які проводять мобілізацію, — учорашні солдати, які втратили на війні здоров’я і змушені служити в тилу. Деякі з них кажуть, що у зоні бойових дій почувалися комфортніше, бо мали авторитет і повагу. Як нині працюється тим, хто служить у ТЦК, з якими труднощами вони стикаються і що б воліли змінити у процесі мобілізації, без якої Україна не вистоїть у війні проти агресора?
38-річний молодший сержант Володимир Сеньків у лавах ЗСУ — вже понад чотири роки. “Я був мобілізований у 2014 році, брав участь в АТО на Донбасі, зазнав серйозного поранення руки, — розповідає. — Коли мене демобілізували, повернувся додому, до сім’ї, і на роботу на електростанції. Мав статус обмежено придатного і бронь, тому міг більше не йти до війська. Та коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, всі мої побратими повернулися на фронт. Я не міг змиритися з тим, що вони стали на захист країни, а я перебуваю у відносно мирному містечку. Тому рушив до військової частини, а звідти — до хлопців. Пройшли разом багато гарячих точок. Знову був тяжко поранений, переніс операцію на нозі, дякувати Богу, відновився. Та до своїх уже не зміг повернутися — здоров’я не дозволяло. Скерували мене у ТЦК. Служу тут понад рік”.
З його слів, у центрі комплектування є кілька відділень: відділення військового обліку сержантів і солдатів, відділення офіцерів, відділення кадрів, відділення цивільно-військового співробітництва, яке займається похованнями та всілякими соціальними допомогами, а також мобілізаційне відділення. Основну роботу — оповіщення військовозобов’язаних про виклик до ТЦК — проводять представники взводу охорони.
“У нашому взводі охорони — усі солдати та сержанти, які брали участь у бойових діях, але тепер, після поранень та контузій, не можуть служити в бойових підрозділах, — зауважує Володимир Сеньків. — Зовні це кремезні чоловіки, та насправді зі серйозно підірваним здоров’ям. Тому рейди з оповіщення багатьом даються нелегко. Для прикладу, наздогнати спритного втікача, який уникає мобілізації, не всім до снаги. Якось йдемо вулицею, на протилежному боці — чоловік. Кричить до нас: “Прєдупрєждаю: я умєю бистро бєгать”. Перейшли на його бік, а він як чкурне, кинувши через плече: “Я нє шутіл”.
Рік тому на вулицях ми ще роздавали повістки, тепер ні, бо ефективність такої роботи близька до нуля. З тисячі осіб, яким видали повістки, до ТЦК могли з’явитися десятеро. Дев’ятеро з них — особи, звільнені від служби у війську. Тепер повістку оформляють через систему “Оберіг”, і її підписує начальник центру комплектування, Якщо ми зупинили людину, яка перебуває у розшуку, то зобов’язані її доправити до ТЦК, щоб скласти протокол, хоч вона може мати відстрочку чи бронь. Якщо особа не в розшуку, але підлягає призову, тобто не має броні, відстрочки, інвалідності, то ми її запрошуємо у ТЦК.
Не всіх вдається переконати, що треба поїхати з нами. Є люди, які кажуть: “Я повістки не отримував, нікуди не поїду”, — і ти їм нічого не зробиш. Ми працюємо у шахтарському містечку. Шахтарі мають бронь. Із десяти людей, яких зупиняємо, восьмеро або й дев’ятеро — із відстрочкою чи бронюванням. А той один чи двоє, які погодилися поїхати в ТЦК і пройти ВЛК, можуть виявитися особами з наркотично залежністю або з ВІЛ. Тому виконати мобілізаційні плани дуже важко”.
Це підтверджує і 50-літній капітан ЗСУ Василь Багрій, який служить у ТЦК майже три роки: “У цивільному житті я ремонтував комп’ютерну техніку, мав свою фірму. Свого часу захоплювався футболом, зазнав серйозної травми коліна. Через цю проблему визнаний обмежено придатним. Був мобілізований у квітні 2023 року. Спершу мене кинули у бойову бригаду. Коли Сирський замінив Залужного на посаді головкома, вийшла директива Генштабу про переведення усіх обмежено придатних офіцерів з бойових бригад у ТЦК. Так я опинився у взводі охорони, функція якого — оповіщення”.
Офіцер розповідає, що їхній робочий графік ненормований. “Іноді вирушаємо на чергування і о четвертій, і о п’ятій ранку, — зазначає Василь Багрій. — Працюємо до 18-ї. Якщо доправили до ТЦК трьох осіб, то нас можуть відпустити додому швидше. Але це нині трапляється украй рідко. До слова, багато хто з представників ТЦК старається не виїжджати на чергування у район міста чи вулиці, де живе, бо боїться помсти сусідів. У нас план — мобілізувати п’ятеро осіб на день. У березні ми ще якось виконували його, тепер — ні. Якщо не виконуємо, то військком скликає нараду через відеоконференцзв’язок і добряче виписує нам. Нарада може тривати й до опівночі”. При цьому рядовим співробітникам ТЦК керівництво нерідко погрожує, що переведе на роботу до “військкомату” в іншому місті. “Звісно, такого переведення ніхто не хоче, — каже співрозмовник. — У нас зарплата невисока — приблизно 20 тисяч. Якщо перекинуть в інше місто, то доведеться орендувати квартиру — за 10, 12 чи 15 тисяч. Що тоді залишиться?”
Володимир Сеньків обурюється, що є люди, які, коли їх попросити пред’явити документи, поводяться нахабно: “Для прикладу, недавно ми зупинили чоловіка. А він до нас: “Чому ви мене зупинили? Яких документів від мене хочете? Не буду нічого показувати. Зараз подзвоню начальникові поліції”. Перепалка тривала довго. Потім виявилося, що той чоловік — директор шахти і має бронь. Купу часу витратили, нерви зіпсовані...”
Тарас Дорожинський, який працював у ТЦК, був мобілізований у лютому 2025 року після проходження ВЛК. “Через проблеми зі зором мене визнали придатним для служби в тилу. Маю офіцерське звання (проходив в університеті військову кафедру), тож мені запропонували посаду у відділенні рекрутингу та комплектування у ТЦК одного з прикордонних містечок, — зауважує 46-річний співрозмовник. — До моїх функцій входило залучення добровольців до лав ЗСУ віком 18 — 60 років, а також осіб віком 18 — 25 років на контракт “мільйон плюс”. Оповіщення населення не було моїм обов’язком, але керівник нашого ТЦК періодично відправляв мене разом з представниками взводу охорони в рейди”.
Військовий каже, що кожен ТЦК має визначений план мобілізованих, спущений згори: “Не знаю, яку саме формулу тут застосовують, але цифра залежить від кількості населення у громадах, закріплених за ТЦК. Наш територіальний центр мав мобілізувати 106 осіб і знайти 9 — 10 добровольців на місяць. Якщо план не виконували, то на наступний місяць нестачу доплюсовували. Як наслідок, цифра щоразу набігала більша. Наприклад, ти за місяць вже мав знайти 50 добровольців, а це нереально”.
За словами співрозмовника, екіпаж групи оповіщення, до складу якого входять два або три представники ТЦК і один працівник поліції, розпочинає роботу о 6-й або 7-й годині ранку, має перерву на дві години для обіду й далі працює, допоки не доправить когось до ТЦК. Якщо минала 18-та година, але потенційного мобілізованого не привезли, начальник наказував працювати “до результату”. Тож деякі екіпажі могли повертатися з рейду о дванадцятій чи о першій ночі. “Нам зазвичай визначали маршрути — їздили селами. Але зустріти там чоловіка, який би міг служити, — ще той квест, — зазначає військовослужбовець. — Щойно ми заїжджали в село і зупинялися біля крайньої хати, там спрацьовувала своя “група оповіщення” — люди один одному передавали телефоном, що в селі представники ТЦК. Якось ми зупинили чоловіка на дорозі, а він одразу шмиг за свою хвіртку, що була за 50 метрів, і там вже весело усміхався, бо розумів, що ми не маємо права зайти на приватну територію”.
Бувало, каже офіцер, що військовослужбовці ТЦК разом із поліцією та прикордонниками ставили на дорогах блокпости для перевірки документів. Однак перший, хто побачив їх, знову-таки попереджав про це в групі, створеній місцевими у телеграмі чи у вайбері: “Стоять зелені та чорні”. Тож через пів години жодного сенсу в роботі такого блокпоста не було.
Тарас Дорожинський розповідає, що люди по-різному реагують на вимогу пред’явити документи. Зазвичай адекватно. Але трапляються і такі, що погрожують — вилами, сокирою, чим завгодно. “Одного разу наш екіпаж зупинив у полі хлопця, — згадує офіцер. — Повз проїжджала машина зі старшими чоловіками та жінками. Ті вийшли, влаштували словесну перепалку, а потім один із присутніх розбив каменем скло у нашому бусі. Та що казати, бувають не тільки агресивні люди, а й цілі агресивні села”.
“Ця робота і психологічно важка, — зауважує Василь Багрій. — Якось одного з наших військових, Дмитра, який займався оповіщенням, попросили замінити водія й поїхати на поховання. Виявилося, що загинула людина, яку Дмитро свого часу доправив до ТЦК. Після цього він дуже переживав, наче відчував провину. Не витримав і перевівся у бойову бригаду”.
“Багато хто вважає, що представники ТЦК наживаються на війні, беруть хабарі. Звісно, є і такі. Але аж ніяк не всі, — каже Володимир Сеньків. — Я пішов захищати країну не заради грошей, тож навіть думки про хабар не виникає. Переживаю за своїх побратимів, які на передовій. Розумію, що їм дуже потрібна підмога — кожна людина там на вагу золота. Дехто каже, що справжній військовий на службу в ТЦК не піде. Тут тебе не питають — перевели, і все. А перейти з ТЦК у бойову бригаду нелегко, бо на бойові посади обмежено придатних не беруть”.
“Знаєте, що мене найбільше обурює? Те, що на словах, як свідчать соціологічні опитування, більшість українців готова захищати країну й проти будь-яких компромісів з Росією. Та насправді ніхто в армію йти не хоче. Здорові чоловіки ховаються за спідницями дружин і матерів. Для багатьох ТЦК нині більший ворог, ніж Москва. На жаль, багато хто в тилу не розуміє, що якщо бракуватиме людей на фронті, то цей фронт неминуче наблизиться до їхніх міст і сіл”, — підсумовує Тарас Дорожинський.
