Російські загарбники намагаються прорвати оборону ЗСУ на деяких напрямках. Наші захисники мужньо стримують ворожі війська та відбивають атаки. Попри це, у найбільш небезпечних населених пунктах відбувається евакуація місцевих. Хоч далеко не всі погоджуються покинути свої домівки. Що ж їх стримує? І в яких умовах доводиться виживати цим людям?
“НАЙБІЛЬШЕ БОЮСЯ, ЩО ОКУПАНТИ ПРИЙДУТЬ У МІЙ ДІМ”
Торецьк, що в Бахмутському районі на Донеччині, щодня перебуває під обстрілами. До лінії розмежування тут усього сім кілометрів. Є райони міста, де “прилітає” навіть по кілька разів на день. Нещодавно окупанти скинули на місто дві авіабомби. Одна людина загинула, троє — дістали поранення. До повномасштабного вторгнення Торецька громада налічувала майже 70 тисяч осіб, нині тут залишилося близько 10 тисяч. Серед них і 66-річна Марія Іванівна.
“Коли почалося повномасштабне вторгнення, чимало людей виїхали з міста. Переважно ті, у кого були заощадження або родина в іншій області, — розповідає жінка. — Усі сподівалися, що воєнні дії триватимуть кілька тижнів, максимум — кілька місяців. Але минув рік, гроші в людей закінчилися, і вони стали повертатися додому. А коли з весни цього року почалися страшні масовані обстріли міста, люди знову почали виїжджати, особливо ті, в кого діти”. Жінка каже, що дітей у місті вже майже немає.
“Якось “прилетіло” в дев’ятиповерхівку. Весь під’їзд — з дев’ятого по перший поверх обвалився. Я розуміла — якщо окупанти поцілять у наш будинок, то він просто складеться, як гармошка. Тому перебралася жити на мамину дачу. Опалюю її піччю. Замовила брикети, а також виділили безплатно тонну вугілля від місцевої влади. Волонтери привозять олію, масло, борошно, м’ясні тушкованки”, — розповідає Марія Іванівна.
За її словами, у Торецьку нема ні газу, ні централізованого водопостачання. Електроенергію подають. Але після обстрілів, як правило, і вона зникає на певний час. Працюють деякі магазини. Розрахунок майже скрізь тільки готівкою. “Можна купити хліб чи крупи, корм для тварин, — мовить далі пані Марія. — Звісно, через постійні обстріли не всі хочуть возити сюди товар, але з голоду ніхто не помирає. Загалом стараюся робити запаси харчів та води приблизно на місяць. У магазин, по воду чи в банкомат зазвичай ходимо тільки вранці, бо потім стає дуже небезпечно. Коли стемніє, місто ніби вимирає. Чому не виїжджаємо? У місті залишилося багато людей похилого віку. Вони, може, і хотіли б виїхати, але не мають грошей і сили. Є й молоді люди, які залишилися, щоб доглядати своїх хворих родичів. Так, живемо у важких умовах, але нас ніхто не кинув напризволяще. Найбільше боюся, що окупанти прийдуть у мій дім. І водночас вірю, що наші військові цього не допустять”.
“ЧАСТО ДОВОДИТЬСЯ НОЧУВАТИ У ПІДВАЛІ”
49-річна Ольга Василівна живе у Вовчанській громаді, що на Харківщині. Звідси до кордону з Росією — близько шести кілометрів.
“До великої війни у нашій громаді було понад 37 тисяч мешканців, а зараз — у три-чотири рази менше, — каже жінка. — Чи не щодня у нас обстріли. Часто доводиться ночувати у підвалі. Ось днями окупанти почали обстрілювати місто о 20.00, а закінчили близько 2.00. Але буває, що й у підвалі не встигаємо сховатися. Тоді користуюся “правилом двох стін”.
Через війну родина Ольги втратила майже все нажите за довгі роки майно. Але дякують Богові, що живі.
“Окупанти знищили будинок моєї бабусі, зруйнували квартиру мами, через обстріли непридатна для життя й хата моєї свекрухи, — каже із сумом Ольга. — Усі перебралися жити у мій будинок. Хоч тут теж побиті вікна і дах, але це єдиний наш прихисток. Виїжджати? Куди? Як? Моїй бабусі 93 роки, а свекрусі — 89. Вони навідріз відмовилися покидати рідне місто, а я їх не можу залишити. Крім того, маю господарство — кури, качки, кролики. Є собака й кіт”.
За словами Ольги, у Вовчанську нема газу. Продукти привозять волонтери, допомагає і місцева влада. Раз на тиждень сюди доставляють будівельні матеріали, аби люди могли залатати дірки після обстрілів.
“Ми тут як на долоні для ворога, тому скупчуватися нам заборонено, — пояснює Ольга. — Коли привозять допомогу, то хтось один — молодший — їде і бере її для всіх. Мусимо допомагати одне одному. У місті дуже багато лежачих, тільки у мене на вулиці — троє. Без допомоги вони не виживуть”.
“ТА МИ ВЖЕ ЗВИКЛИ ДО ОБСТРІЛІВ”
Щотижня Ляна Щербина, начальниця гуманітарного центру “Проліска” в Харкові, разом з іншими волонтерами надає допомогу мешканцям Вовчанської, Куп’янської, Сіверської громад.
“На жаль, часто чую від місцевих фразу: “Та ми вже звикли до обстрілів”. І від цього дуже страшно, — каже співрозмовниця. — Наприклад, у селищі Козача Лопань, що в Харківській області, обстріли можуть тривати й чотири години поспіль. Приблизно 5 — 10% людей, які раніше виїхали, вже повернулися. Кажуть, життя переселенців не для них”. Також люди бояться, що коли покинуть свій дім, то його розграбують.
Пані Ляні дуже запам’яталася 73-річна жінка з одного із прифронтових сіл.
“Влітку ми привезли у село гуманітарну допомогу. Бабуся подякувала і каже: “Ой, я вас зараз пригощу своїми огірочками, — згадує волонтерка. — Ми просили її виїхати, обіцяли допомогти з житлом, казали, що отримуватиме фінансову допомогу, а вона — ніяк! То каже, що посіяла огірки і треба їх виростити, то — що вже виросли — треба ж законсервувати. А під час останньої зустрічі бабуся розповіла, що хоче ще й курчат завести”.
У Сіверській громаді на Донеччині нині 1180 жителів. Окупанти обстрілюють її з трьох сторін. Від 24 лютого 2022 року тут немає світла, газу й централізованого водопостачання. Люди виживають лише завдяки гуманітарній допомозі.
“Коли заїжджаєш у таку громаду, то перше, що вражає, — місцеві не називають номера будинку чи квартири, а кажуть, наприклад, “підвал, під’їзд №3”, — ділиться пані Ляна. — Люди у Сіверську і довколишніх селах постійно живуть у підвалах. Пригадую, як в одному населеному пункті напередодні Великодня жінки у підвалі розпалили вогнище й у каструлях пекли паски. Українці таки незламні!”
За словами Ляни Щербини, один з найбільших страхів місцевих — як пережити цю зиму.
“Ми привезли людям булер’яни та пелети, інші волонтери забезпечують дровами, але у кого пошкоджені будинки, то все одно важко, — мовить жінка. — Знаю випадки, коли у сильні морози у помешканнях було мінус 5 градусів. Але люди хочуть бути у своїх домівках, коли настане перемога. До речі, якщо раніше тут казали, що хочуть миру, то тепер говорять лише про нашу перемогу”.
У багатьох прифронтових населених пунктах немає регулярного транспорту. Тож “Проліска” організувала програму зі спеціального транспортування.
“Наприклад, у Тягинській громаді на Херсонщині, яка налічує 12 сіл, з початку повномасштабного вторгнення перестали їздити автобуси, — каже керівник гуманітарної місії “Проліска” Євген Каплін. — Щоб зняти пенсію в місті, купити продукти та ліки, поновити знищені обстрілами документи людям доводилося наймати машину за шалені гроші. Ніхто з комерційних перевізників не хотів братись за таку роботу, бо це близько до фронту, а більшість місцевого населення — люди похилого віку. Тож ми організували спеціальний транспорт і тепер підтримуємо понад сто маршрутів, які покривають 600 населених пунктів у прифронтових областях”.
Євген Каплін каже, що масовий виїзд людей з прифронтових територій був торік. “А тепер ми спостерігаємо навіть повернення, зокрема у міста, які деокуповано. Були люди, яких ми евакуйовували вже 3 — 4 рази, — каже співрозмовник. — У багатьох місцевих сильна прив’язаність до рідної землі, майна. Кажуть: “Я тут народився, тут і помру”, “Тут поховані мої батьки”, “Я все життя будував цей будинок, тож не покину його”.
