“Допоможіть знайти чоловіка”, “Можливо, хтось з вас бачив мого тата”, “Розшукую брата”, — у соцмережах сотні, а то й тисячі повідомлень про пошук рідних, доля яких невідома. На початок цього року в Єдиному реєстрі осіб, зниклих безвісти, який адмініструє МВС, перебували 17 тисяч осіб — як військовослужбовців, так і цивільних.
“ЧЕКАЙТЕ СПОВІЩЕННЯ”
36-річний Юрій Звір улітку 2022 року пішов добровольцем у ЗСУ. Наприкінці серпня був уже на полігоні на навчаннях. Після підготовки отримав спеціальність гранатометника. У жовтні-листопаді брав участь у звільненні Херсонщини, а на початку грудня його бригаду передислокували під Бахмут. Останній раз Юрій спілкувався з рідними 9 грудня 2022 року. З того часу й донині військовий вважається безвісти зниклим.
● Юрій Звір. Фото з архіву Наталії Звір
“Чоловік сказав мені, що йде на завдання і може не виходити на зв’язок тиждень або й два, — розповідає Наталія Звір, дружина бійця. — Допис у соцмережі про пошук побратима Юрка я побачила через дев’ять днів. Згодом довідалася, що ніхто з групи, яка пішла на завдання, не виходить на зв’язок із 10 грудня. Зателефонувала командирові. Він сказав, що наразі хлопці вважаються безвісти зниклими, й додав: “Чекайте сповіщення”. Я так і не дочекалася. Сама поїхала в ТЦК. Вони два тижні проводили внутрішнє розслідування. Щоправда, актів цього службового розслідування нам ніхто не надав. Та якось під час розмови командир Юрка обмовився про полон, що, можливо, чоловік там. Але рідним ці дані може підтвердити лише Червоний Хрест. Зазвичай інформацію не підтверджують, аби родичі самі не зверталися у російські колонії. Такі випадки вже були”.
За словами Наталії Звір, її чоловік і ще вісім бійців із 46-ї ОАеМБр 10 грудня 2022 року були на завданні. Що тоді сталося, рідним ніхто не розповідає. Згодом одного з військових цього відділення звільнено 4 лютого 2023 року з полону. Фотографію ще одного бійця з його ж телефону надіслали рідним. Також в одному з російських телеграм-каналів наприкінці грудня 2022 року виклали фото документів третього бійця відділення.
“Я познайомилася з рідними військового, яким орки надіслали повідомлення з його фотографією, — розповідає Наталія Звір. — Цей військовий мав кольорове татуювання, за яким рідні впізнали його. Але з фото незрозуміло, що з бійцем... Сестра відповіла на повідомлення. Написала: “Де мій брат?” А їй у відповідь скинули російський прапор і відписали: “200”. Після цього телефон бійця був вимкнений. За якийсь час мобільний знову ввімкнули. За номером IMEI вдалося визначити, що він — на території так званої лнр”.
Рідні безвісти зниклих військових готові спілкуватися з будь-ким, лише б отримати якусь інформацію про близьку людину. Дехто одразу їде у прифронтову зону й обходить всі лікарні й морги. Хтось безперервно моніторить доступні спільноти й канали у соцмережах. Часто — це російські канали, де з’являються фото полонених, а також загиблих українських військових. Іноді рідні, впізнавши татуювання на тілі чи шрами, у такий спосіб дізнаються про долю чоловіка, коханого, сина чи батька. Дуже часто фото зниклих безвісти військових з’являються у спільнотах пошуку в соцмережах. Хоча фахівці й не радять це робити, адже ворог так збирає інформацію.
“Хто ж буде сидіти склавши руки в очікуванні, що йому щось повідомлять? Невідомість просто вбиває, — каже Наталія Звір. — Рідні шукають тих, хто може хоч щось розповісти. Хоча я наслухалася багато всього. Й розповіді побратимів часто не збігалися. Телефонували мені також шахраї, зазвичай уночі, й говорили російською. Обіцяли повернути чоловіка. Звісно, хотіли, щоб заплатила. Та я знала, що деякі родичі безвісти зниклих військових вже так втрачали гроші. Мені й ворожки писали. Обіцяли “допомогу” за 500 — 800 гривень. Тож у пошукових спільнотах краще не залишати свій номер телефону”.
“ПОСТВОРЮВАЛИ КУПУ ОРГАНІЗАЦІЙ, АЛЕ КОРИСТІ З НИХ МАЛО”
Рідним зниклих військових доводиться звертатися до різноманітних установ. Та це не гарантує ні швидкого пошуку, ні отримання хоч якоїсь інформації.
“Спершу я зверталася до слідчого за місцем проживання. Він розпочав кримінальне провадження і передав його в прокуратуру. А вже прокуратура скеровує справу за місцем, де зник військовий. Тепер справою розшуку Юрка займається слідчий з Дніпра, — розповідає Наталія Звір. — Коли телефонувала слідчому за місцем проживання, то відповідала на питання про місце реєстрації чоловіка; про ТЦК, який призивав; про військову частину. Запитували також про шрами на тілі. Потім ще зверталася у Координаційний центр з питань військовополонених і зниклих безвісти, у СБУ (Об’єднаний центр із пошуку й звільнення полонених), у Національне інформаційне бюро... Мама Юрка здавала зразки ДНК. На результати, які вносять у Єдину державну базу даних ДНК, ми чекали пів року”.
Дані про зниклого військовослужбовця вносяться до Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. І з цього моменту військовий набуває статус зниклого безвісти.
“У ТЦК мені видали офіційне сповіщення про зникнення чоловіка безвісти. На той час у мене був лише паспорт Юрка, який він відправив поштою додому, й довідка про те, до якої військової частини він належить, — каже Наталія. — Крім того, я зверталася у Міжнародний комітет Червоного Хреста в Україні, але від них жодної інформації про чоловіка не отримувала. Його статус ось уже понад 14 місяців не змінюється”.
Наталія Звір каже, що в усіх перелічених структурах потрібно було відповідати на стандартні запитання. А після цього — чекати... “Постворювали купу організацій, які займаються безвісти зниклими, але користі з них мало, — зауважує жінка. — Нам радять стукати в усі двері, але за кожними з цих дверей чуємо лише одне: “Чекайте”. А
ЩО КАЖУТЬ У МКЧХ?
Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ) — одна з ланок пошуку зниклих безвісти військовослужбовців.
— Звертатися у МКЧХ можуть як родичі цивільних, так і військових, — розповідає Олександр Власенко, речник МКЧХ в Україні. — Раніше ми приймали запити тільки від родичів першого ступеня споріднення, а тепер — від усіх, зокрема, і від двоюрідних, і троюрідних, і від цивільних дружин та чоловіків. Тобто будь-яка особа, що має стосунок до людини, котра розшукується, може до нас звернутися.
— У який спосіб?
— Потрібно зателефонувати на “гарячу лінію” — 0 800 332 656. Тоді відкривається справа з розшуку зниклого безвісти. На нашому сайті є спеціальна форма (трьома мовами), яку можна заповнити. Після того, як отримуємо запит, звертаємося до Національного інформаційного бюро (НІБ) протилежної сторони. НІБ створено і в Україні, і в Росії. Ці бюро мають акумулювати всю інформацію про військовополонених або цивільних затриманих. Згідно з міжнародним гуманітарним правом, працівники НІБу зобов’язані відповідати на наші запити й надавати інформацію про військовополонених. На жаль, жоден документ не регламентує час обробки нашого запиту. Тобто не визначено, за скільки днів нам мають надати відповідь.
Люди, які шукають своїх безвісти зниклих рідних і звертаються до нас із запитами, часто самі ведуть пошук. Наприклад, знаходять своїх близьких на фото у телеграм-каналах чи на YouTube-відео. Ми це все долучаємо до справи, але статус військовополоненого підтверджується лише НІБ протилежної сторони. Або ж якщо співробітники Червоного Хреста побачили людину, котра вважалася безвісти зниклою, під час відвідування якоїсь із колоній.
Якщо у НІБ кажуть, що в них немає жодної інформації щодо безвісти зниклого, то він далі залишається у тому ж статусі. Якщо ж є тіло цієї людини, вона загинула, тоді статус змінюється і йдеться вже про повернення тіла родичам. А якщо є підтвердження, що військовий — у полоні, то статус безвісти зниклого змінюється й одразу скеровуємо інший запит про те, що хочемо здійснити візит до місця утримання військовополоненого. Інформація про зміну статусу безвісти зниклого передається в українське НІБ і родичам.
— Чи відвідує МКЧХ українських військовополонених у російських тюрмах?
— Третя Женевська конвенція, яка визначає статус військовополонених, прямо називає Міжнародний комітет Червоного Хреста організацією, яка має право відвідувати полонених. Кількість візитів не може бути обмежена без поважних причин (поважною причиною, наприклад, була пандемія ковіду). Найперше звертається увага на тортури. Тому співробітники МКЧХ мають право на конфіденційний діалог з людьми, яких відвідують, без присутності працівників адміністрації колонії.
— А хто саме з представників МКЧХ може здійснювати візити до наших бранців?
— Лише представники третіх, нейтральних країн. Візити до українських військовополонених здійснювали спеціалісти МКЧХ з Іспанії, Киргизстану, Франції. Важливо, щоб співробітник знав мову, якою розмовлятиме з полоненим.
Згідно з нормами міжнародного права, люди, які перебувають під вартою, у полоні, можуть написати листа своїм рідним. Щоправда, правилами обумовлено, що лист проглядається адміністрацією пенітенціарної установи. Від родичів теж можуть надходити листи. Ми передали вже 3,5 тисячі таких особистих повідомлень.
