Наші спортсмени здобули дев’ять золотих, п’ять срібних та десять бронзових нагород. Чемпіонами світу у своїх категоріях стали Фаріз Аббасов, Юрій Сірий, Єгор Батарон, Кирило Сорокотяга та Владислав Зелінський. А Андрій Нікітченко та Ганна Телькова спромоглися вибороти аж по дві золоті медалі.
“Результат команди вражаючий, — оцінює виступ Дмитро Лахно, президент Міжнародної федерації української боротьби на поясах. — Тим паче, що ці медалі ми вибороли в дуже складних умовах. Наша збірна не має належного фінансування. Спортсмени тренуються у Львові та в Києві, їм потрібні кошти на харчування, амуніцію. Доводиться ходити всюди й випрошувати гроші. На жаль, більшість питає: “А що ми з цього будемо мати?” Наша відповідь проста: “У світах лунає гімн України, піднімають синьо-жовтий прапор, і це — найбільший зиск”. Під час війни кожен виконує свою роботу: одні воюють, інші продуктивно працюють у тилу, а ми робимо внесок на міжнародних турнірах. До речі, попри те, що наші чемпіони прославляють країну, вони не мають броні від мобілізації. На мою думку, це неправильно. Спадкоємці Івана Піддубного, на честь яких лунає гімн України, повинні спокійно тренуватися і знати, що їхня місія — боротися на змаганнях, а не на фронті”.
Цей чемпіонат світу відбувався у рамках Міжнародного фестивалю народних видів боротьби, на якому також були представлені литовська боротьба Рістініс, тюркська — Кураш, грузинська — Чидаоба та азербайджанська — Гюлеш. “Українська боротьба дуже поширена у всіх балтійських країнах, — розповідає Дмитро Лахно. — Також нашою боротьбою займаються у Польщі, Німеччині, Італії, Молдові, Грузії, Монголії, Киргизії та Узбекистані. Іноземцям вона імпонує своєю видовищністю, швидкістю та дуже зрозумілими правилами. На початку двобою учасники хапають один одного за пояс. Один матч триває три періоди, перемагає той, хто двічі посадив суперника на “третю точку”. І жоден рефері не може вплинути на результат”.
Дмитро Лахно називає боротьбу на поясах однією із найдавніших у світі. “Ось нині дуже популярне дзюдо, — наводить приклад президент федерації. — Але ж варто знати, що японці заснували цей вид спорту лише у ХІХ столітті. А боролися люди значно раніше. І боролися на поясах, і не було ще тоді кімоно. А як долали вершника на коні? Його скидали з коня завдяки захвату за пояс. Тож наша ціль — продовжувати розвивати українську боротьбу, щоб вона була поширена так само, як японське дзюдо чи боротьба інших країн”.
