Україна делегувала на Ігри, що відбулися у Сенегалі, 38 атлетів, які виступали в 14 видах спорту. Наша збірна здобула дев’ять нагород (три “золота”, три “срібла” й стільки ж — “бронзи”) і посіла 11-те місце в загальнокомандному медальному заліку.
Чемпіоном Олімпіади став дзюдоїст Хазар Гейдаров. Найвищу нагороду здобула й метальниця молота Міланія Кохан. До речі, її батько, Сергій Кохан, — заслужений тренер України, а брат Михайло, також метальник молота, — лідер збірної та бронзовий призер Ігор-2024. Шість років тому він теж виграв юнацькі Олімпійські ігри. На найвищу сходинку п’єдесталу піднялася й дівоча збірна України з футзалу.
Із срібними медалями повернулися додому фехтувальниця Аліна Дмитрук, легкоатлет Віталій Тарасюк (спортивна ходьба на дистанції 5000 метрів) і представниця брейкінгу Ніколь Джурик. Бронзові нагороди вибороли скороходка Дарина Козка, боксерка Євангеліна Петрук і Микита Кузьменко (пляжна боротьба).
“Зрозуміло, що перемоги на будь-яких змаганнях додають мотивації працювати далі. Це я навіть з власного досвіду знаю, — певен віцепрезидент Федерації легкої атлетики України, уславлений бігун Іван Гешко. — Є багато прикладів, коли успіхи на юнацькому рівні переростали згодом у звитяги на дорослих стартах. Один із них — Михайло Кохан, який у 2018-му виграв юнацьку Олімпіаду, а через шість років здобув “бронзу” на дорослих Іграх. Хоча варто розуміти, що не всі юні атлети перейдуть у професійний спорт. Така реальність і нікуди від неї не дінемось. Скажімо, на юнацькому чемпіонаті України з легкої атлетики виступає 700 — 800 учасників, а на дорослому вже 300. А міжнародні досягнення здобувають одиниці. Великих грошей у юнацькому спорті немає, вони приходять лише з результатами на престижних світових змаганнях”.