Ігор Яковенко родом із Очакова, що на Миколаївщині. Попри те, що вивчився на столяра, працював майстром з ремонту й пошиву взуття. Одружився з коханою Анною. Щаслива пара оселилась у Первомайську й виховувала двох діток. У перший день повномасштабного вторгнення Ігор пішов до військкомату. Але оскільки свого часу не проходив строкову службу, до війська його не взяли.
“Я вважав, що не маю права в такий важкий для країни час сидіти вдома. Тож протягом року навідувався у ТЦК, — каже воїн. — Зрештою таки домігся, аби мене взяли на службу. У січні 2023 року долучився до новоствореної 21-ї окремої механізованої бригади, став гранатометником. Від побратимів отримав позивний “Петрович” (такий же в мого старшого брата Віктора, котрий служить в іншій бригаді)”.
Спершу його підрозділ направили на Лимано-Куп’янський напрямок. Росіяни стояли в посадці — через поле від позиції наших бійців, намагались штурмувати, гатили з гранатометів. Більш як рік українські військові давали ворогові відсіч. Там “Петрович” зазнав кількох контузій і поранення (осколок залетів у лопатку). Через місяць після лікування повернувся у стрій. А 25 серпня 2024-го потрапив на Курщину, де разом із побратимами отримав завдання стежити за пересуванням ворожих військ.
“Зранку 31 серпня росіяни почали нас обстрілювати, — пригадує Ігор Яковенко. — Я стояв у невеликій копанці на колінах, відстрілювався і по рації наводив нашу артилерію на ворожого кулеметника. Але раптом пролунав вибух і мене “виключило”. Коли прийшов до тями, не міг розмовляти, дихати було важко, рук і ніг не відчував. А з-під шолома дзюркотіла кров”.
Підбігли побратими, надали воїнові допомогу й відтягнули в лісосмугу. “Якби не вони, я б не зміг вибратись, адже рухомою залишалась лише права рука”, — каже боєць.
У сутінках приїхала машина, яка відвезла пораненого в Суджу. “Виявилось, що під час бою я нахилився за магазином, тоді позаду розірвалась граната, і її осколок залетів мені під шолом і втиснув частину черепної кістки в мозок. Було ушкоджено опорно-руховий апарат, тому розвинувся параліч обох ніг і лівої руки”, — провадить далі співрозмовник. Стабілізувавши стан, бійця з важкою травмою доправили у Суми, де тамтешні хірурги видалили уламок черепної кістки.
Отямився Ігор третього вересня — то був день народження дружини. Не дзвонив їй, бо не хотів псувати настрій. Але в палаті була жінка, яка приїхала до свого сина-воїна. “Вона й порадила зателефонувати, мовляв, дружина, певно, місця собі не знаходить від переживань”, — пригадує “Петрович”. Тим часом Анна шукала його, навіть моніторила орківські чати в інтернеті, де викладали фото полонених. Коли Ігор зателефонував дружині й сказав, що “трьохсотий”, що прилетіло в голову і не може рухатися, вона спершу розплакалась, а тоді почала збиратися у дорогу. Проте лікар порадив зачекати, адже воїна готували до транспортування у столицю.
“Він не міг навіть тримати голову... Був зломлений фізично й морально”, — каже Анна. Але в київській лікарні Ігор почав займатись з фізичним терапевтом і сів у крісло колісне. “Спершу паморочилось, та згодом дружина почала возити мене по приміщенню, потім надвір, — ділиться. — Завдяки заняттям почав рухати пальцями лівої руки”.
Опісля пацієнт потрапив до військового госпіталю у Львові. Туди приїхали 14-річна донька Єва й 10-річний син Богдан. “Доця не стримувала сліз, бо я часто носив її на плечах, а тоді не міг навіть ходити, — каже воїн. — Та згодом діти стали сперечатись, хто возитиме мене в кріслі колісному”. Медики встановили Ігорю титанову пластину, аби закрити дефект черепа. “У лікарні святого Луки завдяки роботі фізичного терапевта почав самостійно вставати й ходити з паличкою. Це було неймовірне досягнення”, — зауважує. Сьогодні боєць проходить реабілітацію у місті Берегове (Закарпаття).
“Права нога майже відновилась, хіба що пальцями не можу рухати. Лівою ходжу завдяки ортезу, стопу й коліно не відчуваю. А лівою рукою можу, приміром, відкрутити кришку на пляшці з водою, зашнурувати взуття чи притримати хліб, аби порізати. Але ж цього недостатньо, — каже воїн. — Коли нервую, починаю задихатись і забуваю слова”. Тим часом лікарі запевняють: потрібно ще багато працювати, аби відновити якомога більше функцій.
“Він — великий молодець і досягнув такого результату завдяки силі духу й невтомній праці, — зауважує Анна. — Ігор — з тих, хто кожного дня починає боротись заново. Знаю, його мотивують діти. Певною мірою — і я”.
Після відновлення воїн планує перевезти сім’ю до Львова — заради подальшої освіти дітей, які займаються музикою, бальними танцями, повітряною гімнастикою й кікбоксингом. “А ще мрію відкрити майстерню з ремонту та пошиву взуття, — зазначає Ігор Яковенко, якому 21 серпня виповнилось 45 років. — Запрошуватиму на роботу ветеранів, які внаслідок поранень не можуть ходити. Усіх нюансів навчу, адже займався цим понад 20 років”.
