Він родом зі села Грубна, що на Буковині. Виріс у багатодітній сім’ї, після школи пройшов строкову службу в прикордонних військах. Тоді одружився, займався улюбленою справою — садівництвом, вирощував яблуньки, груші, черешні. Рідні кажуть: Микола був господар на все село. А в перший день повномасштабного вторгнення пішов до військкомату.
“Йому сказали чекати виклику, тож зібрав речі, а четвертого березня поїхав на полігон, — розповідає Ірина Слєпцова, молодша сестра воїна. — Потрапив до 22-го окремого стрілецького батальйону, став кулеметником, взяв собі позивний “Нік”. Воював на Харківщині й Сумщині. Інколи і сім діб не виходив на зв’язок, але про бойові дії ніколи нам не розказував. У той період дружина брата вирішила завершити з ним стосунки. Та доля подарувала Миколі ще один шанс стати щасливим. Він покохав жінку, яка сама виховувала двох дітей, полюбив їх як рідних. Мені Ксенія стала за сестру, а моєму братові — підтримкою й опорою”.
Згодом “Нік” потрапив на навчання до Польщі. А повернувшись, приєднався до новоствореної 116-ї окремої механізованої бригади, ставши командиром бойової машини і командиром другого механізованого відділення. Разом із побратимами брав участь у боях на Запоріжжі. “Двічі мав контузії, але не проходив лікування, залишався у строю”, — зауважує 66-річна мати бійця Анна Карбунар.
“У вересні брат мав піти у відпустку, вже й речі свої додому переслав. І поділився, що планує освідчитись коханій”, — згадує сестра. Востаннє вони спілкувались вранці 18 вересня 2023 року, Микола розпитував про рідних, а ввечері написав, що виїжджає на позицію. Невдовзі їм прийшло сповіщення про те, що 23 вересня в районі Роботиного Микола зник безвісти. “Оскільки в нас із братом різні батьки, а його тато давно помер, аналіз ДНК здала мама, — провадить далі Ірина. — Аби дізнатись про долю брата, я зверталась у всі інстанції й пошукові групи, виходила з його фото на акції, присвячені зниклим безвісти. Півтора року шукала, але намарно”.
Та в лютому 2025-го рідних повідомили, що аналіз ДНК виявив ймовірний збіг. Прислали фото жетона і натільного хрестика загиблого. Вони впізнали Миколині речі. Зрештою було проведено ще одну експертизу ДНК, зразок якої взяли із зубної щітки воїна (її надали рідні). Підтвердилося найстрашніше.
7 березня Миколу Серотюка провели в останню путь у рідному селі. Посмертно 44-річного старшого сержанта нагородили орденом “За мужність” III ступення. “На похороні було багато побратимів, відтоді вони приїжджають на могилу сина. Розказують, що Микола був надійний воїн, не жалів себе. Бувало, повертався втомлений з бойового завдання, а тоді одразу, без відпочинку, виїжджав, аби забрати хлопців з позиції”, — ділиться мати. Від побратимів рідні дізнались, як під обстрілами “Нік” надавав медичну допомогу пораненим і робив усе можливе задля їх евакуації. А якось витягнув на собі тіло воїна, аби мати могла його поховати.
“Лише один раз брат приїжджав у відпустку — на три дні. Тоді зняв свій жетон і подарував моєму синові, якому був хрещеним татом. Відтоді Володя не знімає його”, — розповідає сестра. “Микола хотів створити щасливу сім’ю, виховувати дітей. Але не судилось”, — зітхає мати.
“Він був світла, добра і щира людина. Завжди приходив на допомогу, бо мав велике серце, — запевняє однокласниця Олена Ігнатьєва. — Такі люди не зникають безслідно — вони живуть у наших думках і теплих спогадах”.
