Сергій Котелевець народився і виріс у місті Валки. Після школи вивчився у Харківській політехніці на інженера. Певний час працював за фахом, зокрема займався встановленням сонячних електростанцій. Одружився з коханою Тетяною. А після початку повномасштабного вторгнення пройшов базову загальновійськову підготовку й приєднався до 214-го окремого штурмового батальйону OPFOR. Став командиром танкового взводу, від побратимів отримав позивний “Кот”.
“Ми потрапили на Вугледарський напрямок, де були запеклі бої, й виконували різні завдання”, — зауважує старший лейтенант Котелевець.
Якось до нього приїхала дружина. “Відколи Сергій пішов на війну, ми планували дитину. А того дня я показала коханому позитивний тест на вагітність, — пригадує Тетяна. — Він неймовірно зрадів. Ще й виявилось, що це був День танкіста, тож свято стало подвійним. Востаннє ми бачились, коли я була на четвертому місяці вагітності, а потім присилала чоловікові відео, як рухається наша дитинка”.
Зранку 21 жовтня 2024 року “Кот” із кількома побратимами вийшов на допомогу інженерам. “Ми мали розтягувати єгозу — загороджувальну сітку — в лісі під Вугледаром, щоб ускладнити прорив противникові. Завдання нескладне, але ризиковане, адже неподалік був ворог”, — каже співрозмовник. Дорогою до позиції по них почав працювати російський дрон. “Внаслідок вибуху мені потрощило кістки на обох ногах. Впав, не міг рухатись, — зауважує. — Побратими наклали турнікети й перетягнули мене до бліндажа. Евакуаційна машина від бригади суміжників не змогла приїхати. Тоді мій ротний Микола відправив багі, за кермом якого був боєць із позивним “Ангел”. Доволі символічно”.
Коли пораненого доправили до стабпункту, його стан вже був критичним. Тож лікарі зупинили кровотечу, встановили на ноги апарати зовнішньої фіксації. Дорогою до Запоріжжя у “швидкій” йому перелили декілька пакетів крові. А в госпіталі провели першу операцію. “Звідти Сергій зателефонував і сказав, що зазнав поранення ніг”, — пригадує дружина. Відтак бійцеві проводили хірургічні втручання у військовому госпіталі Львова. А в лікарні Мукачевого за допомогою ВАК-системи очищали рани від інфекції, на ділянки пошкоджених гомілкових кісток встановили цементний спайсер і зафіксували ноги сучасною конструкцією апарату Єлізарова. Приїхала мама воїна та його вагітна дружина. “Сергій дуже схуд, але був щасливий нас бачити”, — запевняє Тетяна.
“З часом кістки правої ноги зрослися. А з лівою були проблеми — лікарям довелося видалити 12 сантиметрів кістки разом з гомілковим суглобом, — провадить “Кот”. — Спершу пересувався на кріслі колісному. А потім почав працювати з фізичними терапевтами. Вони мене підіймали на вертикалізаторі за домомогою спеціальної страховки, аби висів у повітрі й краще зросталися кістки. Згодом почали опускати, щоби ногами торкався підлоги. Для лівої — коротшої ноги — виготовили взуття з компенсацією висоти”.
Найбільшою радістю для Сергія Котелевця була поява на світ первістка, це сталось 15 травня минулого року. “Коли почались пологи, коханий весь час писав мені. Опісля показала йому сина по відеозв’язку. Сергій був щасливим, що став татом”, — каже Тетяна. “Назвав сина іменем ротного, який врятував мені життя, — Микола. Вперше побачився із синочком, коли йому було три місяці. Він має світле волосся, як у Тані. А личком, мабуть, на мене схожий”, — усміхаючись, зауважує батько.
У НРЦ “Незламні” воїн продовжив займатись з фізичними терапевтами, зокрема, на вертикалізаторі. Поетапно лікарі знімали металеву конструкцію з його правої ноги. “Тепер вже можу трохи пройтися зі звичайними милицями, — розповідає Сергій, який переніс 23 операції й отримав першу групу інвалідності на один рік. — Мукачівський лікар запевняє, що можна відновити довжину ноги, але потрібно ще пів року розходжуватись. Лише потім можливі подальші операції. Йдеться про тривалий процес, але я готовий до цього”.
Тим часом Сергій Котелевець зайнявся стрільбою з лука, бере участь у всеукраїнських чемпіонатах серед ветеранів. “Моя мама свого часу викладала музику, а я лише тепер нею захопився — почав грати на піаніно. Це відволікає від важких думок і додає наснаги. Також вивчаю англійську, може, згодом працюватиму в оборонній сфері”, — каже насамкінець 32-річний ветеран війни.
