Іван Житник з позивним “Джанго” два роки обороняв найгарячішу точку фронту — Авдіївку. Рашисти постійно штурмували місто, наші бійці трималися до останку, але врешті були змушені відступити на нові позиції. 31-річний Іван — один з тих, кому, на жаль, не вдалося уціліти під час виходу.
“Наша родина — релігійна, — розповідає Інна Шубіна, сестра воїна. — Брат відвідував недільні богослужіння, читав Біблію. Водночас він ніколи не хизувався своєю побожністю. Після закінчення школи освоїв фах слюсаря-сантехніка у професійно-технічному училищі. Цією справою заробляв собі на життя у Запоріжжі”.
За словами сестри, Іван ніколи не мріяв стати військовим, про те був великий патріот. Навесні 2022-го його мобілізували. Рідні вмовляли Івана попроситися на альтернативну службу. Але чоловік казав, що мусить бути на передовій.
“У травні 2022-го брат вирушив до Авдіївки, був бойовим медиком, дослужився до молодшого сержанта. Воював у складі 110-ї окремої механізованої бригади імені Марка Безручка, — провадить далі пані Інна. — Ми щовечора тримали зв’язок. Він іноді розповідав про найважчі моменти, які переживав. Приміром, один із його побратимів мав іти у відпустку, вже отримав документи, і раптом йому в спину прилетіли осколки. Воїн загинув на місці. На початку цього року ситуація в Авдіївці ставала дедалі важчою. 13 лютого бійцям опорного пункту “Зеніт” дали наказ відходити. Тоді Іван написав моєму чоловікові: “Нам наказали відступати та пробиватися. Але за нами росіяни. Я не знаю, що робити”.
Іван разом із побратимами почали виходити з того пекла, в руках лише автомати, жодного підкріплення. Окупанти відкрили вогонь з танків. Івана поранило, він добу пролежав на полі бою, потім побратим допоміг йому перебратись назад, до опорного пункту “Зеніт”.
“У брата були прострелені дві ноги й осколок у спині. Івану надали першу домедичну допомогу, перев’язали рани. Поруч були ще п’ятеро поранених і один здоровий боєць, який вирішив їм допомагати, не захотів виходити без них. Брат просив по рації, щоб прислали допомогу. Йому сказали, що має приїхати евакуаційний автомобіль. Вони цю машину чекали півтори доби. Харчі закінчилися, медикаменти теж, води не було. Врешті хлопці зрозуміли, що ніхто за ними не приїде. Стали дзвонити рідним та прощатися”, — каже Інна Шубіна.
Востаннє Іван зателефонував рідним 15 лютого. Під час відеорозмови один з родичів побачив, як на опорний пункт зайшли росіяни і наказали всім виходити. А вже згодом сестри побачили в інтернеті, як рашисти хизуються відео з нашими вбитими воїнами. І в одному із загиблих впізнали Івана (по одягу й пляшці з водою, яку він тримав у руках).
“Наших воїнів заспокоювали, що є домовленість координаційного штабу з росіянами, що їх нібито мають взяти у полон, а згодом обміняти. Проте Іван в це не вірив. Він розповідав, що окупанти і здорових не хочуть брати в полон, розстрілюють, а поранених тим паче не помилують. Тепер ми самотужки добиваємось, аби тіло брата повернули. Увесь час телефонуємо на гарячу лінію ЗСУ, але ніхто нічого не знає. Нам видали документи, що брат безвісти зниклий. Досі не розуміємо, чому їх покинули на тому “Зеніті”, — зі сльозами на очах мовить сестра загиблого воїна.
За два роки оборони Авдіївки Іван Житник був нагороджений численними медалями, зокрема, “Хрестом хоробрих” та відзнакою президента “За оборону України”.