Усі троє чоловіків родини Покотило в найважчий для країни час стали на її захист. Старший син Вадим з 2014 року боронив рідну землю й повернувся на службу після початку повномасштабного вторгнення. Тоді ж добровільно долучився до лав ЗСУ батько Володимир, якому тепер 53 роки. А молодший син Валерій у 2020- му підписав трирічний контракт і став артилеристом.
“Після навчання у складі 14-ї бригади Нацгвардії “Червона калина” виїжджав на ротації у район Мар’їнки Донецької області, — розповідає 25-річний вінничанин Валерій Покотило. — Зранку 24 лютого 2022 року прокинувся від дзвінків. Рідні казали, що лунають вибухи, почалась велика війна. З новин дізнався, що ворог підходить до Києва”.
Згодом його підрозділ брав участь у боях на Бахмутському та Запорізькому напрямках. Валерій був старшим навідником мінометної батареї.
Фото надав співрозмовник
“27 грудня 2023-го мій розрахунок прикривав піхоту в районі села Вербове”, — каже співрозмовник. Бійці, як завше, максимально замаскували свою позицію, але цього разу ворог їх виявив. Спершу снаряд 152 калібру розірвався в метрах ста від артилеристів, другий — в 40-ка метрах. "По нам — опади", — передав Валерій командиру. А той відповів: "Хлопці, піхоті дуже
важко, треба працювати". Третій вибух стався в п’яти метрах від гармати. Валерій пригадує, що спершу не зрозумів, чому впав. “А потім побачив у руці дірку й частину кістки. А з ноги фонтаном била кров, — розказує. — Крикнув, чи всі цілі, й дав команду відходити в бліндаж, до якого на адреналіні пробіг сто метрів самостійно”.
Побратими наклали йому турнікети, доповіли командиру про ситуацію. Той запевнив, що скоро прибуде евакуаційна машина. Але завадив щільний ворожий вогонь. “Потерпіть до вечора, коли почне темніти”, — почули по рації. “Я зазнав поранення приблизно об 11-й ранку, тож розумів, що за цей час може розвинутись турнікетний синдром, — ділиться Валерій Покотило. — Побратими зв’язались із медиком, який порадив раз на годину послабляти турнікети, аби відновити кровотік, а тоді знову затягувати”. Завдяки таким діям у подальшому вдалось врятувати кінцівки бійця від ампутації.
У бліндажі Валерій написав мамі, що, мовляв, виїжджає на завдання і не буде на зв’язку. “Не хотів її засмучувати перед Новим роком, — каже. — А от брату розповів про поранення”. Тоді подзвонив дружині — вперше по відеозв’язку: “Не хвилюйся, я поранений”. Телефон випав з рук Яни, але вона опанувала себе. “Нічого страшного — трішки в ногу і в руку попало. Скоро мене вивезуть”, — запевнив чоловік.
Близько сьомої вечора прибула евакуаційна машина, Валерій спробував встати й знепритомнів через значну крововтрату. Отямився у стабпункті на операційному столі, медики зрізали одяг, питали його дані. “Можна я нарешті посплю?” — запитав важкопоранений. “Спи, все буде добре”, — запевнив лікар. Бійцю надали першу допомогу й влили півтора літра крові.
Медики запорізької лікарні провели воїну операцію, встановивши на ушкодженій руці апарат зовнішньої фіксації (АЗС). Валерію розповіли, що осколок пройшов на виліт, вибивши приблизно 11 сантиметрів кістки між зап’ястком і ліктем, крім того пошкоджено артерії, нерви й м’язи. А з правого стегна хірурги видалили два осколки.
“Брат — це моя опора, — ділиться 29-річний Вадим. — Я розумів, що йому потрібна підтримка в такий непростий час. Коли отримав дозвіл, прибув у Запоріжжя разом з дружиною Валерія. Але його вже відправили у Дніпро. Тамтешні лікарі сказали, що стан критичний, але дихає він самостійно. Лише коли побачив брата, заспокоївся — він живий”.
Згодом Валерія перевезли до рідної Вінниці. Лише тоді він подзвонив мамі: “Я вдома, але в лікарні”. Вона одразу ж приїхала разом із Яною.
Протягом місяця кожні 3 — 4 дні бійцю під наркозом змінювали ВАК-систему на руці, щоб підготувати до дуже складної операції, яка тривала десять годин. “З лівої ноги видалили частину кістки, м’язи, нерв та артерії (розміром з долоню) і встановили в руку, — розповідає Валерій. — Все пройшло успішно”. Тривалий час воїн приймав антибіотики й сильне знеболювальне, зрештою на руку знову встановили апарат зовнішньої фіксації.
А в лютому боєць потрапив до лікарні святого Луки, що у Львові. “Під час чергової операції хірурги переставили спиці, аби можна було розробляти зап’ясток, — каже Валерій. — А оскільки весь цей час я не вставав з ліжка, мене почали вчити користуватись колісним кріслом. Спершу не уявляв, як це можна робити однією рукою і ногою, але завдяки цьому нарешті став рухатись”.
Фото надав співрозмовник
У березні Валерій потрохи почав ходити. Але за декілька місяців знерухомлення не міг стати на п’ятку, тож воїну дали спеціальний черевик, всередині якого було три підставки для п’ятки. “Згодом потрібно було забирати по одній пластині, так за місяць стопа зайняла правильне положення, — зауважує. — Залишалась проблема з великим пальцем правої руки, який зазнав найбільшого ушкодження. Як мені пояснили, він найважливіший у роботі кисті. Тож хірурги пересадили туди сухожилля з безіменного пальця. А тиждень тому під час операції зняли з руки АЗС і встановили нейростимулятор — для відновлення пересадженого нерва. Тепер щодня по три рази пультом вмикаю на 10 хвилин пристрій, який передає незначний струм у нерви”.
Загалом після поранення Валерій Покотило переніс 14 оперативних втручань, йому безліч разів переливали кров. Аби відновити ушкоджені кінцівки, воїн невтомно працює. Вже навіть пробує бігати й рухати пальцями руки. Увесь цей час його підтримують найрідніші.
Реабілітаційний період триватиме ще декілька місяців. За словами Валерія Покотила, опісля він планує повернутись на службу. Через важке поранення та його наслідки вінничанин, ймовірно, не зможе обіймати бойову посаду. Тож, можливо, стане інструктором, адже має чималий військовий досвід.
