Василь Скорецький проживав у місті Надвірній, що на Прикарпатті. У перші дні повномасштабного вторгнення добровільно став на захист країни, служив солдатом у 102-й окремій бригаді тероборони. Рідні, друзі, знайомі та побратими кажуть: “То була золота людина”.
Василь — найстарший з-поміж десяти дітей, які зростали у родині Скорецьких. “Я родом з Одещини, приїхала до чоловіка на Прикарпаття. Ми добре жили, але про те, що буду мати так багато дітей, і не думала. Щедро нас Господь благословив, — розповідає Альона Скорецька, мати Героя.— Першим народився Василько, згодом — Мар’ян, Тарас, Назар, Володимир, Арсен, Роман, Вікторія, Анастасія та Анна. З раннього дитинства Василько допомагав мені поратися на городі, в хаті та глядіти молодших”.
Родина Скорецьких спершу мешкала у селі Фитьків, згодом переїхала у Назавизів, а відтак — у Надвірну. “Син дуже любив спорт. Займався ушу, брав участь у змаганнях. А потім захопився футболом”, — згадує пані Альона. За словами тренера Романа Писклинця, на тренування юнак щодня ходив пішки 12 кілометрів з Надвірної у Фитьків! Хлопець виступав за сільську команду “Сокіл” та надвірнянську “Бескид”. У 2013 — 2015 роках Василь навчався в івано-франківській ДЮСШ №3, здобув третій спортивний розряд з футболу. Захоплювався і музикою: самотужки навчився грати на баяні, гітарі, ударних, синтезаторі. До речі, вже на фронті Василь попросив волонтерів з надвірнянського штабу “4.5.0” знайти для нього гітару. На ній і виконав свою останню пісню з такими пророчими словами: “Не плачте за мною, якщо в полі згину, все віддам за любу неньку, нашу Україну!”
...Після закінчення школи Василь навчався у Надвірнянському фаховому коледжі Національного транспортного університету. І паралельно — у Чернівецькому теологічному інституті на спеціальності “церковне служіння” та “богослов’я”. Згодом вступив до Луцького національного технічного університету, дістав дозвіл на вільне відвідування й почав працювати у Києві (таксував і торгував машинами). “Син дуже захоплювався автівками, за кермом він був з 14 років”, — розповідає мати. А на фронті Василь їздив автомобілем із номерним знаком “Бандера”.
Коли почалася велика війна, Василь добровільно вступив до Надвірнянської територіальної оборони та активно співпрацював з місцевим волонтерським штабом. У зону бойових дій хоробрий юнак поїхав наприкінці квітня 2022-го. “Він дуже гордився, що захищає Україну”, — згадує брат Тарас.
Загинув Василь Скорецький внаслідок ракетного удару 22 липня 2022 року біля села Успенівка на Запоріжжі. За словами побратимів, воїн прийшов з наряду, ліг спати, а через кілька хвилин у розташування прилетіли дві ворожі ракети, які вбили ще сімох вояків. Страшну звістку сім’ї повідомив родич, який перебував на службі неподалік того місця, де сталася трагедія.
Поховали Героя у Надвірній. Біля портрета Василя на міській Алеї Слави його сестра Вікторія щоразу залишає цукерки. Дівчина згадує, що брат завше ділився з меншими смаколиками. “Тепер я йому приношу цукерки”, — мовить з гіркотою.
А Альона Скорецька часто переглядає відео, на яких старший син — назавжди живий. І де як відлуння з іншого виміру звучить його остання пісня: “Єднаємося, браття, в цю лиху годину, нехай ворог знає — ми за Україну...” “Коли переглядаю відео, де Василько співає, то здається, що ось він — на відстані погляду, руки. Зараз зателефонує, відчинить двері, усміхнеться, заговорить. Але... нема вже мого синочка”, — плаче мама Героя.
