Ігор Процюк родом із Чернівців, після школи здобув середню технічну, а тоді й вищу освіту. Певний час працював за фахом — слюсарем-ремонтником на заводі. Одружився з коханою Марією. Подружжя виховувало двійко дітей і розвивало власний бізнес у сфері торгівлі. Одразу після початку повномасштабного вторгнення буковинець приєднався до 107-ї бригади ТрО, яку щойно почали формувати. Тоді йому було 57,5 року.
Отримали зброю й стали ходити в наряди, зокрема, охороняли важливі об’єкти в місті. А потім наш 92-й батальйон відправили на Харківщину, де протягом восьми місяців ми виконували завдання на кордоні з Росією, — розповідає Ігор Процюк, якому побратими дали позивний “Дід”, адже був одним з найстарших. — Мені пропонували стати кулеметником, але зважили на вік (кулемет із боєприпасами важить доволі багато), тож став стрільцем”.
На початку літа 2023 року воїн разом із побратимами потрапив у район Часового Яру, що на Донеччині, де тримали оборону позицій. Ворог постійно гатив по них з мінометів, гранатометів, ствольної артилерії. “У ніч на 14 липня я мав заступити на бойове чергування, але зробив це на пів години раніше, бо спершу побачив, як дорогою повз наш бліндаж промчали дві машини без світла (то наша розвідка поверталась із завдання), а за ними — безпілотник. Почався обстріл, — згадує “Дід”. — Я побіг у тому напрямку — ану ж нашим потрібна допомога. Пролунав перший вибух, мене не зачепило. А от після другого відірвало ногу нижче коліна. Попри больовий шок, зумів відсунутись подалі, зрізав бронік ножем, наклав на ногу турнікет, але не міг його як слід затягнути. Тож кровотеча не припинилася”. Втрачаючи сили, 59-річний воїн закричав: “Я — “трьохсотий”. На допомогу прийшов побратим із командиром — наклали турнікет і потягнули пораненого за руки до місця евакуації.
Попри ніч й обстріли, медевак летів на шаленій швидкості, не вмикаючи фар. Воїн непритомнів, пригадує лише, як у стабпункті з нього зрізали форму, а потім обробляли рани, зупиняли кровотечу. “Саме завдяки швидкій евакуації мені врятували життя. Відтоді — це мій другий день народження, — ділиться Ігор Процюк. — Згодом отямився в реанімації дніпровської лікарні імені Мечникова. Спершу не зрозумів, чому немає коліна”. Бійцеві пояснили — його роздробило осколками, тож хірурги були змушені провести реампутацію ноги. А ще важкопораненому перелили близько двох літрів крові.
Обідньої пори 15 липня, саме на річницю весілля, дружині Ігоря подзвонив його побратим: “Ти тільки не переживай.” Уже з цих слів вона зрозуміла: сталося щось недобре. “Він не знав подробиць, лише запевнив, що Ігор живий, — згадує Марія. — Я одразу почала збиратись у дорогу, бо знала, що потрібна йому. Зі мною поїхав старший брат”. Згодом їм подзвонила медсестра з Дніпра і повідомила, що невдовзі Ігоря переведуть до Вінниці. “Він у сорочці народився”, — сказала насамкінець.
“Головне, що живий”, — видихнули рідні й помчали до вінницької лікарні. “Якось Ігор сказав: “Навіщо я тобі такий?” А я в емоціях ляснула його по писку, аби не казав дурниць”, — ділиться дружина. “Марічка була біля мене весь час, підставила у важку хвилину плече”, — каже боєць. Тим часом вінницькі медики провели воїну ще чотири операції, зокрема для формування кукси. Опісля він проходив реабілітацію, пересуваючись на колісному кріслі чи спираючись на милиці.
Наприкінці минулого року Ігор Процюк пройшов протезування у центрі Superhumans. І доволі швидко опанував ходьбу на протезі. “Відтоді милиці закинув у гараж, — каже 61-річний буковинець, якого через другу групу інвалідності звільнили зі служби. — Вважаю себе щасливчиком, адже втратив лише ногу, проте можу ходити, займаюсь господарством на дачі, радію кожній можливості бути поряд із рідними. Долучився до колони супроводу наших загиблих воїнів “На щиті”, далі допомагаю армії. От недавно взяв участь у благодійному марафоні, під час якого збирали донати”.
