Воїн із Прикарпаття був дуже віруючим. Навіть на фронті носив із собою Біблію. Після війни хотів стати священником. Але…
Коли хлопчикові було вісім років, померла його мама. “У дружини раптово зупинилося серце. За декілька годин до трагедії Люба ще вчила уроки зі старшим сином Іваном і читала книжку меншому — Олегові”, — з сумом розповідає Юрій Гринішак, батько воїна.
У школі Олег читав багато історичних книжок, робив підшивки газетних статей на цю тематику. “А ще був дуже добрим, — згадує Жанна Доценко, класна керівничка воїна. — Діти могли в класі щось попсувати, і ніхто не зізнавався. Олег тоді вставав і казав, що це скоїв він. Хоча я добре знала, що не він. Коли питала, чому бере на себе чужу провину, відповідав: “Якщо я не міг цьому запобігти, то значить винен і я”.
Після закінчення 9 класу юнак став учнем Надвірнянського ПТУ № 11. У 2020 році взяв участь в обласній олімпіаді з історії серед здобувачів профтехосвіти й посів перше місце. Відтак вступив до Карпатського національного університету імені Василя Стефаника за спеціальністю “Історія та археологія”. Але згодом перевівся на заочне відділення та пішов служити за контрактом у 80-ту окрему гірсько-штурмову бригаду.
“Це рішення не стало для мене несподіванкою, — зауважує батько. — Я теж колись проходив строкову службу в десантних військах, багато розповідав про це синам. Олег ретельно готувався до армії: майже пів року рано та ввечері бігав по п’ять кілометрів, робив різні силові вправи”. Прикарпатець спершу служив у Львові, а згодом відправився у зону ООС/АТО. З початку повномасштабного вторгнення був старшим оператором відділення взводу протитанкових ракетних комплексів. Воював на Миколаївщині, Харківщині, Херсонщині, Донеччині, Луганщині.
Олег мав велику віру в Бога, яку йому прищепила ще в ранньому дитинстві мати. Із собою юнак всюди носив маленьку Біблію і ніколи не сідав їсти, не лягав спати, не помолившись. Мріяв, що, коли повернеться з війни, стане священником. Побратими кажуть: Олег був воїном від Бога, бо першим добровільно йшов на складні завдання і останнім залишав позиції. “Я тут, аби наближати перемогу”, — написав якось солдат Катерині Петренко, пресофіцерці 80-ки.
Була в юнака й кохана дівчина — Наталя, яка також навчалася на історичному факультеті. У березні 2023 року, коли Олег приїхав з передової у відпустку, молоді люди стали зустрічатися. Могли годинами говорити на різні теми, їм було добре й цікаво разом. Хлопець називав кохану Пташечкою, а вона його — Птахоловом.
“Я також пішов служити, бо як це може бути, що моя дитина на фронті, а я вдома сиджу, — тихо розповідає пан Юрій. — Щодня син писав або телефонував. В останньому голосовому повідомленні сказав, що їде на завдання і з ним два-чотири дні не буде зв’язку. Але 25 жовтня 2023-го поблизу села Кліщіївка, що на Донеччині, сталося непоправне. Я тоді був в Оріхові, зателефонувала сестра й повідомила, що Олег загинув. Я не міг повірити. Та й досі не вірю, що нема вже мого синочка...”
Через масивні обстріли побратими три дні не могли забрати тіло воїна. Але зрештою їм це вдалося. Поховали Олега Гринішака в рідному селі Назавизів. Посмертно бійця нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
...У перші дні після загибелі Олега його дівчина шукала поглядом пташок з рудуватим відтінком (у воїна було волосся такого кольору. — Авт.). Наталія мала відчуття, що коханий прилине до неї птахом з небес. А батько воїна зробив вдома, у синовій кімнаті, музей. Там Олегові книжки, форма, берці й бронежилет, пробитий смертельним осколком. А також — Святе Письмо, яке носив із собою, і прапор, що йому передали на фронт односельці, а він написав на ньому: “Вогонь запеклих не пече”.
