Нова серія проекту газети “Експрес” “Шістдесятники. Люди-промені”. Наш проект присвячений людям, чиї характер, воля, жертва дали Україні шанс не розчинитися у радянському болоті. Як живеться їм сьогодні? Чи віддячили ми їм належно? Про що вони мріють? У попередніх номерах ми писали про життя та принципи дисидентів Валерія Шевчука, Галини Севрук, Михайла Косіва та Івана Дзюби. Нині публікуємо розмову з видатним поетом-шістдесятником Ігорем Калинцем.
“Я радо йду у твій полон, в зіниці звабливі і темні. Із човників твоїх долонь стікає сонця мед на мене”, — його вірші повні життя, жаги та бажань, стиглі й соковиті, наче саме літо. Улітку — в липні 1939-го — він народився. Улітку — в серпні 1972-го — його заарештували. Основним доказом антирадянської діяльності Калинця стала саме його поезія.
У СРСР офіційно вийшла лише одна збірка поета — “Вогні Купала” у 1966-му. Всі наступні — тільки у самвидаві та за кордоном. “Ідейно чужі”, “шкідливі з політичної точки зору”, “просякнуті ненавистю до радянського ладу”, — так характеризували його вірші у матеріалах КДБ.
Й оцінили “високо”: шість років таборів і три роки заслання, важка праця токарем, кочегаром. Але, зазначає сьогодні Ігор Калинець, там “були вільні, духовно вільні. Ми скинули маску, яку носили до арешту”.
Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х Ігор Калинець із дружиною Іриною стали знаковими персонами хвилі національного відродження: долучилися до створення Товариства української мови імені Тараса Шевченка, панахид за жертвами НКВС, акцій пам’яті репресованих митців, пішли у політику. Далі — незалежність, видані збірки, нагороди, визнання...
А як нині живе 80-річний колишній політв’язень? Що думає про сучасну Україну?
...Іду тихою вулицею старого Львова. З-за дерев долинає дзеленчання трамвая.
Піднімаюся східцями на третій поверх австрійського будинку і не йму віри: зараз мені відчинить двері автор моїх улюблених дитячих віршів — “Стежечка”, “Блискавка”, “Веселка”.
Ігор Миронович люб’язно запрошує до оселі. На столі — стос документів, записки, печиво й тонометр. Роззираюся довкола. Книжки тут усюди — на столі, кріслі, у шафах і тумбах. На стінах — картини.
“Коли ми починали боротьбу, надії майже не було, але була молодеча відвага і романтизм, охота стати на прю, — розпочинає свою розповідь письменник. — 1960-ті роки пригадую з великою радістю, тоді відкривав для себе поезію. Ми з дружиною були молоді, енергійні, талановиті. Нам здавалося, що ворог — неподоланний, але діяти треба. Конкретного уявлення, якою має бути Україна, ми не мали. Хотіли, аби це була демократична міцна держава, яка живе в союзі з європейським світом і може себе обстояти”.
Його дружина, Ірина Стасів-Калинець, народилася у патріотичній родині, яку пов’язували з ОУН. Жінка писала вірші, викладала українську мову та літературу. У 1964 році в подружжя народилася (поет ніжно каже: “знайшлася”) донька Дзвенислава.
“Ми з Іриною товаришували з цікавими й талановитими людьми, часто збиралися на літературні вечори, читали вірші, пили вино. Забавлялися, незважаючи на те, що кагебісти ходять по наших слідах, а авта з антенами стоять під нашими домівками, щоби почути, про що говоримо”, — згадує Ігор Миронович.
У 1970 році Ірину Онуфріївну звільнили з роботи за виступи на захист переслідуваних діячів культури. А в січні 1972 року вже заарештували. “Мене чекало те саме за пів року”, — каже поет.
У липні 1972-го дружину засудили на 6 років ув’язнення суворого режиму й 3 роки заслання за антирадянську агітацію і пропаганду. Покарання відбували окремо: він — у Пермській області, вона — у Мордовії.
“Дуже часто згадую табір, — зітхає митець. — Там ми мріяли завдати удару по імперії.
Протестували в різний спосіб. Писали листи, які таємно вивозили на Захід, аби там знали, що в нас є люди опору. Незважаючи на нашу неволю, переслідування, смерті, ми були обнадіяні, що перемога буде”.
Заслання подружжя Калинців відбувало вже разом на Забайкаллі: “Наша розлука тривала майже сім років. Коли ми вийшли на волю, надзвичайно раділи, що можемо облаштувати спільне життя, хай навіть за Байкалом. Ми мали городець, Ірина дуже любила садити всяку всячину. Їй це добре вдавалося”.
“НА РУЇНАХ СРСР ВОСКРЕСЛА СТРАШНО ЖОРСТОКА РОСІЯ”
“Коли приїхали до Львова, лише з тяжкою бідою вдалося приписатися. Але ми раділи. У нас майоріла революційна радість. Ми стали організовувати перші у Львові громадські збори, вшанування на цвинтарях, віча. Декілька років, десь із 1988-го до 1990-х, були сповнені прекрасним романтизмом і надією. А от вірші вже не приходили. Ніколи більше не поверталося бажання їх писати. Я сказав усе, що мав. Те, що я мав сказати і в який спосіб, було вкладене мені в душу Богом. Потім писати не було сенсу. Брався тільки за твори для дітей і публіцистику”, — пригадує Ігор Калинець.
“А що відчували 24 серпня 1991 року?” — запитую.
“Ми раділи й думали, що нарешті все буде по-іншому. І хоч у парламенті були неузгодження, перемагала більшість, яка мала тверду національну ідею. Ми вірили тим людям і в їхнє досягнення мети. Дисиденти і Захід таки знищили ворога — СРСР. Але на тих руїнах воскресла страшно жорстока Росія, яка ніколи не відмовлялася від України. Новий російський путінський імперіалізм, із яким важко воювати.
І тепер я не бачу просвітку”, — зітхає поет. Після смерті дружини в 2012 році Ігор Калинець живе сам, але під опікою доньки. “Вона мешкає недалечко, на сусідній вулиці”, — каже господар.
Скаржиться, що тяжко ходити, останнім часом дуже нога болить. “Ось це моє робоче місце, — показує Ігор Миронович на розстелене ліжко. — Суглоб прихопив, лікуюся”. Пенсії на життя, каже, не бракує: “Вона в мене ніколи не була низькою. Утім я ніколи не вів розкішного життя. Можна було зібрати гроші й купити авто. Але натомість я видавав книги — доробок дружини, 8 томів у 12-ти книжках, своїх 10 томів. Таким чином підсумував наші життя. Щоправда, для публікації фінансово мені трохи посприяли й добрі люди.
Бідування мені не загрожує. Мої деякі друзі мають мінімальну пенсію і справді бідують. Я ставлю їм каву”.
“ЗАЛИШАЄТЬСЯ СПОДІВАТИСЯ НА ДИВО”
Дисидент переводить погляд на телевізор, де саме показують новини. Знову зітхає: “Те, що робиться в політичному житті країни, мене дуже пригноблює. Що далі буде з державою — майже відомо. Вважаю, моє життя пішло намарно.
Погляньте, що робиться з народом. Божевілля! Як можна було вибрати президентом того коміка? Ще з його шоу було очевидно, що це чужа Україні людина. Ми покладали великі надії на молодь. А вона, підтримавши гумориста, показала прагнення до зовсім інших ідеалів. Тепер я ставлюся до молодих із підозрою.
Українці самі собі підписали вирок, хоча ж усе йшло добре, ми бачили позитивні зміни щодо Церкви, армії, української мови, інших проблемних державних питань.
Дивлячись на історію України, бачимо, що вона завжди була європейською країною.
Залишалося лише стати європейською державою. Але народові такі прагнення, вочевидь, не подобаються, він вибрав іншу дорогу з президентом, який нищитиме усі досягнення останніх років. Уже почав”.
Ігор Миронович переконаний: нещодавно ухвалений закон про мову “потрохи нищитимуть”, тож доведеться його неодноразово відстоювати. “Гадаю, громада чинитиме неабиякий опір. Тоді Майдан буде жахливий, бо багато українців тепер мають зброю”, — сумно каже поет.
Ігор Калинець схиляє голову і тихо веде далі: “Бог чомусь так часто відвертається від нас, що я не знаю, чим ми заслужили аж на таку неласку. Ми завжди були народом, який боровся за справедливу національну і християнську ідею. Чому нас так сильно карати? Між національно-демократичними угрупованнями немає погодження, кожен має свої амбіції, через які вони ніяк не зійдуться.
У нас серед письменників, музикантів, художників є люди талановиті й свідомі, пройняті ідеєю українства. Але наскільки вони потужні? Чи витримали б вони наступ, навіть якщо зібралися б докупи? Мені важко сказати.
Залишається сподіватися на диво. Вважаю перемогу Зеленського на виборах дивом від диявола. Тепер нам залишається вірити у диво від Бога. Я не розумію того народу-самогубця. Бачу, що все моє життя доходить до абсурду”.
“Як гадаєте, коли може закінчитися війна?” — питаю.
І чую у відповідь: “Я не бачу її кінця. Не знаю, що може знесилити Путіна та Росію. Швидкий мир може настати тільки в разі капітуляції України”.
...На такій мінорній ноті виходжу з помешкання великого українського поета, шістдесятника, борця за вільну Україну. “Який він — Ігор Калинець?” — запитує мене колега після повернення. “Розчарований”, — відповідаю я.
Україна, про незалежність якої він мріяв, є. А от гордості за державу в поета нема.
Читайте також про те, як ветерани АТО власноруч розчистили злітну смугу, щоб допомогти врятувати життя дитині
