"Заходить чорне сонце дня і трудно серце колобродить. При узголів'ї привид бродить. Це сон, ява чи маячня? Це ти. Це ти. Це справді ти — пройшла вельможною ходою і гнівно блиснула бровою. Не вистояли ми. Прости", — такі рядки написав Василь Стус пам'яті Алли Горської.
Про народження шістдесятництва
На початку 1960-х років у Києві виник Клуб творчої молоді "Сучасник", навколо якого гуртувалися художники, письменники, поети, літературознавці тодішнього міста. Молоді діячі культури знайомились між собою, проводили творчі вечори, читали заборонену СРСР літературу. Так поступово розпочався рух шістдесятників.
У Клубі творчої молоді, на чолі з Лесем Танюком, збиралися художниці Людмила Семикіна, Галина Севрук та Галина Зубченко, письменники Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Василь Стус, Іван Світличний та багато інших. Була серед них і Алла Горська.
Алла Горська, 1960 рік
Від виплеканої доньки номенклатурного працівника до шістдесятниці
Алла Горська виросла у родині директора кіностудії. Її батько в СРСР займав високі посади.
"Вона пройшла шлях від виплеканої доньки номенклатурного працівника з високим рівнем достатку та ідейним комуністичним вихованням до шістдесятниці, учасниці дисидентського руху, — розповідає Олена Лодзинська, директорка Музею шістдесятництва. — Народилася майбутня художниця в Ялті, та згодом родина переїхала. Після Ленінграду і Алмати сім'я Горських врешті оселилася у Києві, де у 1946 році батько Алли став директором кіностудії Довженка.
Алла була дуже товариською. Щоправда, від своїх однолітків відрізнялась забезпеченістю — одягом, виглядом. Але завжди ділилась з усіма. Бідніших друзів часто запрошувала додому, щоб вони могли у неї щось поїсти".
Ще в інституті Алла вийшла заміж за свого колегу Віктора Зарецького. У них народився син Олексій, який досліджував творчість матері та помер торік — у грудні 2018 р.
"В Алли є внучка Олена Зарецька, але бабусю вона погано знала через сімейні обставини", — каже Олена Лодзинська.
Алла Горська з сином Олексієм, 1958 рік
"Хочеться говорити українською, думати українською!"
Алла Горська здобувала знання в українській школі, але від вивчення української мови майбутню художницю звільнили. До її опанування вона повернулась тільки після закінчення інституту. Тоді з чоловіком Алла вирушила на Донбас шукати нові сюжети для своїх творів, а потім — в Чорнобильський район.
"Там вони, до речі, жили в окремих будинках, щоб не впливати на творчість одне одного. Саме звідти наприкінці 50-х років Алла написала батькові: "Хочеться говорити українською, думати українською! Ця природа заворожує! Ці люди також!", — каже директорка музею.
У 1962 році Алла вже у "Клубі творчої молоді" вивчала українську мову, писала диктанти під керівництвом Надії Світличної — сестри Івана Світличного.
"Дякую за квітку серед снігів!"
"У нас зберігся її лист до Валентина Мороза у табір. Алла хотіла написати, що розповсюдила його твір. Аби приспати пильність КДБ, художниця писала: "Дорогий Валентине, дякую за квітку серед снігів! Вона полум'яно-вибухова, ніхто не пройде повз неї. Хто залишить собі — вона запалає. Хто викине — вона вибухне!". Але кадебісти зрозуміли суть й викликали її на допит. Та Горська твердо переконувала їх, що назвала квіткою свого товариша, через велику любов до нього".
Алла Горська (друга зліва) з Валентином Морозом (перший), Зиновією Франко (третя) та Іваном Світличним (четвертий), Київ, 1960 рік
Варто зазначити, що у поле зору КДБ Алла Горська потрапляла регулярно. Однак незважаючи на численні виклики та допити, вона завжди трималась непохитно та впевнено — могла перед кадебістом курити, розмовляти з ним різко й зухвало, навіть звинувачувати у відповідь.
"Справді, Алла Горська була дуже самовпевненою, принциповою та незалежною. Вона до кадебістів ходила в штанах і поводилась із ними дуже вальяжно", — пригадує її подруга та колега-художниця Галина Севрук. Разом ще з кількома художниками у 1964 році вони створили вітраж "Шевченко. Мати" у Червоному корпусі Київського університету. За деякий час його знищили з ідеологічних міркувань.
"Кадебістів дуже бісила поведінка Алли. В листі Опанасу Заливасі вона писала, що краще бути людиною вбитою, ніж людиною морально знищеною, — розповідає Олена Лодзинська. — Напевне, тоді й вирішили, що її варто ліквідувати".
Лист 139-ти
"Вона не могла бути інакшою". — додає директорка музею і розповідає історію про відомий "Лист 139-ти" проти незаконних політичних судових процесів: "Вона його підписала, але коли почались партійні збори, то люди поступово відкликали свої підписи. На Аллу тиснули, казали, що вона не зможе бути автором мозаїки в Краснодоні, якщо не відмовиться від підпису. Тоді Алла відмовилась від свого авторства у роботі, але підпису з листа не забрала. Коли ж її друзі відкликали свої підписи, то їм незручно було з нею спілкуватись — адже вона принципова, а вони слабші. Однак будучи сильною та виключаючи для себе можливість компромісу із совістю Алла не бралась звинувачувати інших — вона їх лише жаліла через те, що втягнула у ці неприємності".
Єдина людина, з якою Алла не могла поводитись фамільярно
Дослідниця пригадує стосунки художниці з Василем Стусом.
"Валентина Попелюх, дружина Стуса, була простою, доброю людиною. Вона не завжди розуміла боротьби шістдесятників. Вона ревнувала його до оточення загалом та Алли зокрема, — говорить директорка музею. — Алла ж, поривчаста та безпосередня у вираженні своїх почуттів, могла будь-кого зі своїх друзів обійняти, розцілувати хоч би й в губи, засміятись, відштовхнути та піти далі. Однак єдина людина, з якою художниця не могла так фамільярно поводитись, був саме Василь Стус. Алла часто писала, що її вражає розум Василя Стуса, вона відчувала його рівність по духу. Вони обидвоє готові були йти на смерть заради ідеї. І пішли".
28 листопада 1970 року Алли Горської не стало: художницю вбили у місті Василькові Київської області. На похороні Василь Стус ішов з її портретом та прочитав на могилі свого вірша: "Сьогодні — ти. А завтра — я". Ці слова ніби стали пророчими, адже, як відомо, письменник загинув 1985 року на засланні у Пермському краї тодішнього СРСР.
Пропонуємо також вашій увазі розмову із видатним шістдесятником: "Українці — трударі, тому нам так важко живеться", — Валерій Шевчук.
