Газета “Експрес” завершує проект “Шістдесятники. Люди-промені”. Упродовж двох місяців ми розповідали вам про життя та принципи людей, які у 1960-х роках кинули виклик радянському звіру. Молоді та сповнені мрій — вони не боялись боротьби. Жертвували своїми інтересами, творчістю, здоров’ям, ризикували свободою та навіть життям. Заради України, яку для них неможливо було не любити.
Нашими героями у цьому проекті стали Валерій Шевчук, Іван Дзюба, Ігор Калинець, Галина Севрук, Михайло Косів.
Сьогодні ж ми пропонуємо вам розмову із дисиденткою Людмилою Семикіною — талановитою художницею родом із Одеси, найкращою ученицею видатного Олексія Шовкуненка. Вона займалася станковим живописом — малювала пейзажі, натюрморти, жанрові картини олією. За любов до України влада СРСР переслідувала її: художницю били, допитували, її твори забороняли. Але так і не змогли змусити скоритись.
Вона — художниця і майстриня декоративного мистецтва, яка не хотіла коритись радянській системі. Її звинувачували у “буржуазному націоналізмі”, забороняли презентувати свою творчість, намагались зламати її — як митця і як людину. Але ні. Не вдалося. Нині Людмилі Семикіній — 95. Вона живе у Києві. Я завітала до майстерні художниці.
Тут — просторо і світло. Стіни завішані картинами, посеред приміщення — манекени з моделями одягу. На поличках — багато книг, приладдя для шиття.
А в сусідній кімнаті — стіл, за яким майже 50 років тому збиралися “катеемівці” — члени Клубу творчої молоді “Сучасник”.
“За цим столом сиділи В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Ліна Костенко, брати Горині, Віктор Зарецький, Микола Плахотнюк, Алла Горська, — каже мисткиня. — А он там, на сусідній вулиці, чатувала автівка, з якої за нами стежили співробітники КДБ, прослуховували. Тому бувало, що ми тут не розмовляли, а переписувались на невеличких аркушах, які потім рвали і спалювали”.
Людмила Миколаївна спирається на ходунки — вона поволі починає ходити після складного перелому ноги.
“У мене загалом аж вісім переломів рук і ніг було! — каже шістдесятниця. — Мабуть, побиття за те, що любила Україну, погіршили координацію рухів”.
“НАМИ КЕРУВАЛА ІДЕЯ!”
Людмила Миколаївна поринає у спомини про ті роки, коли була учасницею дисидентського руху. Один із болючих спогадів цього часу — про зруйнований вітраж до 150-річчя Тараса Шевченка, над яким вона у 1964 році працювала разом із Опанасом Заливахою, Аллою Горською, Галиною Севрук, Галиною Зубченко та іншими митцями. Вітраж мав прикрасити вестибюль Київського університету.
“Нам дали місяць на роботу, тиждень ми продумували, яким має бути вітраж, — каже пані Людмила. — Вирішили робити триптих. На центральній частині Шевченко ніби піднімав угору слова “Возвеличу малих отих рабів німих”. Символіка цього образу була глибока — Кобзар мовби обіймав знедолену Україну.
Коли до кадебістів дійшла ідея цього твору, нам передали: “Не перебільшуйте свята. Робіть із меншим ухилом на національну тематику”.
Триптих був великий — сім метрів висоти! Візерунки з ескізів ми переносили на каркас 20 днів! Працювали безперервно — спали в актовій залі університету на голих столах, їли і далі працювали. Мабуть, тільки шістдесятники могли таке робити. Нами керувала ідея”.
Коли триптих був готовий, партійні функціонери заборонили його демонструвати, а згодом знищили.
Офіційно причина звучала так: “Ідейно порочний твір, який дає викривлений образ Тараса Шевченка”.
“Це була трагедія. Мовби розстріляний вітраж. Важко було пережити цю втрату”, — каже шістдесятниця.
Згодом Людмилу Семикіну та її однодумців виключили зі Спілки художників України.
“Коли нас виключили зі спілки, хотілося плакати. А Надійка (Світлична. — Авт.) взяла нас попід руки, привела до майстерні, порозкладала підручники і... нумо вчити нас української мови. Адже ми з Аллою Горською ходили до радянської школи, де українською нехтували, тож на порозі 60-х постали росіянізованими дівчатками. Євген Сверстюк називав нас неофітами, тобто невігласами.
Надійка вчила нас української мови з нуля! Моїм стимулом до такого навчання була Україна. Це мене рятувало. Самвидави я могла читати днями, мало не збожеволіла від цих сюжетів про страждання та муки нашої країни. Це все стало мені рідним до болю душі”.
ВЕЛИКА ТЮРМА ПІД НАЗВОЮ СРСР
У 1968 році Людмила Семикіна підписала лист на захист В’ячеслава Чорновола. Її творчість у Радянському Союзі заборонили, вона не могла отримувати замовлення через Художній фонд, брати участь у виставках, а отже — і заробляти.
“Наказ, щоб ніхто не приймав мої роботи, дали для того, аби я задихнулася і не мала з чого жити, — каже мисткиня. — Але я мала швейну машинку. Вона допомагала виживати. Крім того, зробила три діафільми для дітей — “Гайдамаки” Т. Шевченка, “Лісова пісня” Лесі Українки та “Хозяйка Медной горы” П. Бажова. Так і заробляла...”
Художниця глибоко зітхає, робить ковток води. Ці спогади для неї — болісні.
“Радянська влада з мене знущалася, вимагала каяття, усі 10 років вимагала каяття, — каже, перевівши подих, мисткиня. — Я жила в постійній конспірації — під шматами ховала свій живопис... Я тоді так боялась, що картини знищать.
Не була я ні на фронті, ні у засланні. Але жила у великій тюрмі Радянського Союзу — це була не менша катівня. Атаки садистів-комуністів були жорстокими. Але мене тримали ті, хто збирався за ось цим столом...”
“Я ТЕРПІЛА ВСЕ, АБИ ТІЛЬКИ “ЗАХАР БЕРКУТ” З’ЯВИВСЯ”
У 1971 році мисткиню запросили стати художницею костюмів для фільму “Захар Беркут”.
“Мене запросили до участі в роботі над фільмом за рекомендацією Ліни Костенко і підтримки директора кіностудії імені Олександра Довженка Василя Цвіркунова, — пригадує Людмила Миколаївна. — Художник Георгій Якутович, який знав мене 10 років, дав людям гарантію, що я добре впораюсь із цією темою. Мені тоді ще запропонували асистента. Так ми з Аллою Шестеренко стали працювати разом. Я одягала тухольців і князів, а вона — татар”.
“Костюми просто вражають”, — не стримую свого захоплення.
“Усі ті мої 14 робіт були рукотворні. Цех відмовився їх виконувати через складність задуму, — каже. — Нелегко все це було тоді. Я в свиті ходила, в джерсі, в кептарику — у такому вбранні працювала. Я не зрадила своєї одежі та мене багато хто ненавидів за неї. Втім я терпіла все, аби тільки “Захар Беркут” з’явився.
А раз приїхала спеціальна парторганізація, щоби мене усунути зі “Захара Беркута”... Вони дали бабусі, в якої я жила, наказ: не пускати мене ночувати. І я спала в кухні біля майстерні.
Згодом на зборах режисер Осика й ще двоє чоловіків заявили: якщо ви зачепите і знімете з фільму цю жінку, то ми теж підемо зі “Захара Беркута”. І так мене залишили. Це був 1971-й”.
“У МЕНЕ НЕМАЄ ДОВІРИ ДО НОВОГО ПРЕЗИДЕНТА”
У 1996 році Людмила Семикіна провела свою першу в незалежній Україні персональну виставку.
“Я зробила за декілька років 40 моделей одягу, — каже мисткиня. — Виставка 1996 року викликала резонанс такої сили, що в 1997-му мене нагородили Шевченківською премією”.
Нині Людмила Миколаївна мріє завершити роботи для ще однієї своєї виставки.
“Велика її частина вже готова, залишилося тільки виконати швейну роботу, — каже Людмила Миколаївна. — Я ж уже немічна, сама не можу, але й заплатити за роботу іншим теж не маю чим. Усі свої роки шістдесятництва була волонтеркою...”
Людмила Миколаївна стежить за подіями в Україні, зокрема й політичними. Про Зеленського висловлюється так: “У мене немає довіри до нового президента”.
Мисткиня каже, що теперішня ситуація їй частково нагадує 1960-ті. “Тепер, як і тоді, осередки інакомислячих людей світяться, мов свічечки, — каже вона. — А нещодавно вночі я думала про Чорновола. І те, за що він віддав своє життя. От ніби був звичайним наївним хлопчиною, але так мріяв про Україну, що його заслання і жертва допомогли нам здобути незалежність. Невже нам треба ще чекати таких чорноволів? Та я вірю в силу України. І в те, що Україна переможе. У кожного українця в душі — своя Говерла. Це та планка, яка визначає його долю. Не зраджуйте її!”
Читайте також історії трьох студенток ліцею імені Івана Богуна.
