Тепер жінка знову є повноправною власницею однокімнатного помешкання, яке нібито відписала синові.
Як так сталося?
У липні 2011-го після перебування в лікарні жінка вирішила скласти заповіт на користь сина. Оскільки перебувала у важкому стані і не могла самостійно звернутися до нотаріальної контори, син запросив додому приватного нотаріуса. І той уклав не заповіт, а договір дарування квартири.
На судовому засіданні жінка пояснила, що не знала напевне, про який саме правочин йшлося. Вважала, що це заповіт, і погодилася підписати документ з умовою, що надалі проживатиме в цій квартирі, а син допомагатиме матеріально і доглядатиме її. Наполягала, щоб нотаріус зафіксував це в договорі.
Позивачка має проблеми із зором і сама прочитати договір вона не змогла. Нотаріус зачитав їй текст уголос. Жінка була певна: у ньому зазначено все, про що вона просила.
Та син ігнорував прохання матері про допомогу. Незабаром жінка збагнула, що втратила право на житло. Тож звернулася до суду з позовом, зазначаючи, що договір дарування укладено через її помилку.
— Позивачка повністю не зрозуміла змісту правочину, який зачитав нотаріус, — пояснює "Експресу" Віктор Бондаренко, адвокат, правозахисник. — Вона вважала, що підписує щось середнє між заповітом і договором довічного утримання, відповідно до якого син забезпечить їй матеріальну допомогу та догляд. Насправді ж був підписаний договір дарування квартири. А відповідно до ч. 1 ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, що мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
— Які саме помилки бере до уваги суд?
— Істотне значення мають помилки щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін. У постанові Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними” від 6 листопада 2009 року роз’яснено, що правочин, учинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.
— У чому різниця між заповітом, договором дарування і договором довічного утримання?
— Заповiт набуває чинностi лише з моменту смертi заповiдача, а от договори дарування чи довічного утримання — з часу їх укладання, — пояснює Омелян Бояківський, заслужений юрист України, завідувач державної нотаріальної контори. — Договір довічного утримання — це правочин, згідно з яким одна сторона (відчужувач) передає у власність іншій стороні (набувачеві) житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно чи цінності, а набувач зобов’язується надавати натомість довічне матеріальне забезпечення, як-от житло, харчування, догляд й іншу потрібну допомогу.
Законодавством передбачено і такий правочин, як спадковий договір.
— У чому його особливість?
— Це правочин, відповідно до якого одна сторона (набувач) бере на себе відповідальність виконувати розпорядження іншої (відчужувача). І за це набуває право власності на майно відчужувача після його смерті.
Відчужувач може детально викласти умови, за яких погоджується передати набувачеві своє майно — як рухоме, так і нерухоме. Важливо: на відміну від заповідача, яким, згідно з Цивільним кодексом України, може бути лише дієздатна особа, відчужувачем за спадковим договором може бути також малолітня, недієздатна або обмежено дієздатна особа.
Радимо також прочитати текст про те, чим насправді займався росіянин, якого нагородив Порошенко.
