Вона живе між двома країнами. Ледь не щомісяця приїздить з Парижа до Києва, Львова, Франківська та інших міст. Як не на концерти, то на літфестивалі чи благодійні акції. Тож, набираючи телефон Ірени Карпи, ніколи не знаєш, де застанеш письменницю і співачку.
— Думаю, не всі французи вас розуміють, коли пакуєте валізи та їдете в країну, де йде війна. А чоловік відпускає вас легко чи без бурчання не обходиться?
— Чоловікові, звичайно, це не подобається, але він уже змирився. Тобто зрозумів, що буде або так, або розлучення. (Усміхається). Власне, тепер я збираюся у чергову поїздку. Маю ще зробити купу справ, але мізками вже в дорозі до Києва, де 9 травня заплановано концерт... Знаєте, справжнє життя для мене — в Україні. У Франції ж нудно. Проте чоловікові я про це не кажу. (Сміється).
— На ваших недавніх концертах “повітряні тривоги” не переривали виступи?
— У Львові нам пощастило, а ось у столиці переривали. Виникла тривала пауза, але люди не розійшлися і дочекалися. Я ж встигла віддихатися й потім продовжила концерт. Цікаво, що в залі серед публіки були хлопці та дівчата, молодші за моїх дітей. Мабуть, вони знайшли нашу музику десь у Тік-Току. (Усміхається). Хоча це не попсня, якої багато звучить на радіо, а все-таки альтернатива... І це мене дуже надихає!
— Бачив в інстаграмі фото, на якому публіка тримає вас на руках. Ким у цей момент ви почувалися — Ніною Хаген чи Леді Гагою?
— Іреною Карпою. Я ніколи не старалась ідентифікувати себе з кимось. До речі, світлина, про яку ви згадали, була зроблена в Києві. У свої 44 роки я вперше в житті спробувала стейдж-дайвінг. Це виявився дуже класний досвід. Він — про довіру й підтримку. Коли тебе підхоплюють багато людей, то 50 кілограмів, це вже не настільки важко. (Сміється).
Тут навіть можна зробити певне порівняння зі зборами. Якщо намагатися їх закрити по одному, то це — непідйомні суми. Інша річ, коли всі скидаються і виходить не так уже й багато. Знаєте, на початку війни мені було дуже соромно репостити збори. Я намагалась сама заробити 11 тисяч євро та придбати друзям машину. Це вдалося, але потім настало вигорання... Тому разом — завжди легше.
— Цьогоріч має вийти ваш новий роман — про кохання під час війни. Наскільки важко було поставити останню крапку в рукописі?
— Дуже важко. Взагалі це найважча річ, яку я коли-небудь писала. Багато разів хотіла викинути рукопис, а потім поверталася до роботи. У цій книжці переплетені реальні історії моїх друзів, котрі втратили своїх коханих. Їхні розповіді для мене дуже цінні. Часто кажу, що я письменниця без фантазії. (Усміхається). Сподіваюся, що читачі, яким уже третій рік обіцяю цей роман, улітку нарешті його побачать.
— Крім поїздок додому, ви встигаєте ще й подорожувати. Читав, що не так давно були в Японії. Потрапили туди вперше?
— Вдруге. Перший раз літала весною з дітьми. Це була така наша дуже-дуже давня мрія, яку ми весь час відкладали. Завжди здавалося, що не на часі. А потім я зрозуміла, що дівчата ростуть і коли їм буде по 20 років, дуже ймовірно, вони не захочуть нікуди їхати з мамою... Ну а взимку літала в Японію уже з чоловіком, який покрив більшість витрат. (Усміхається). Це була поїздка на мій день народження.
— У соцмережах ви писали також, що відвідали Iндію, де мали аудієнцію у Далай-лами. Наскільки зворушливою була ця зустріч?
— Я їздила на літературний фестиваль і вирішила скористатись нагодою. Друзі з посольства України посприяли в організації тієї зустрічі. Туди їдуть тисячі паломників, тому це не так просто. А коли вже стояла в черзі, вирішила подарувати Далай-ламі ланцюжок з літерою Ї, виготовлений нашими ювелірами. Ще й встигла сказати декілька слів.
Мовляв, оскільки Тибет анексований Китаєм і багато людей живе у вигнанні, ви, як ніхто інший, розумієте, що сьогодні переживає мій народ. І ось ця буква Ї — як символ української культури, що відрізняє наш алфавіт від російського. Несподівано для всіх він зупинив процесію та став молитися за Україну... Знаєте, я ніколи не могла подумати, що колись торкнуся справжнього Далай-лами!
— Останнє Різдво ви зустрічали в Україні, а Великдень — де і з ким?
— У Бургундії зі свекрухою. З Луцька мені передали дуже класну паску, що була смачніша за всі панетоне. У саду та в домі сховали шоколадні яйця, які треба було відшукати. Доньки, звичайно, уже не маленькі, але досі дуже люблять цю традицію. Кожен має своє відерце чи кошик й прагне назбирати якомога більше тих яєць. (Усміхається). Такі свята — ще одна нагода вдягнути вишиванку. І це завжди справляє на французів вау-ефект!
